Відокремлені члени речення

Сам Лисенко, бездоганний лицар української пісні, прекрасний композитор і піаніст, зостався в моїй пам'яті як найчарівніша людина.

Он хмарки бредуть повільно одна за одною над самим обрієм, схожі на білих лебедів.

Не чути ніякого голосу, крім вівчарської трембіти, десь на далекій полонині.

Ви щасливі, високії зорі, все на світі вам видно звисока.

Троянди, гріючись на сонці нескупім, нам серце радують відродженням своїм.

Бо коли, закохані в минуле, прокуняєм свій великий час, наша лінь ніколи не розлучить.

Буду, мамо горда і вродлива, з тебе дивуватися повік.

Там, у степу, схрестилися дороги, немов у герці дикому мечі.

Не шкодуй добра мені, людині, щастя не жалій моїм літам.

Чи винні ми щось комусь у житті, окрім наших батьків?

А воно, могутнє світило, усе більше виповнювало собою світ.

Від квітів, особливо пальм й аспарагусів, одразу повіяло життям.

Цвіте липа так буйно й розкішно, що все місто плаває в задумливому мареві.

Обабіч шляху лежали незнайомі поля, перекраяні вузькими довгими нивами.

Виблискуючи проти молодого місяця мокрим днищем, серединою ріки повільно плив за течією перекинутий човен.

Небо розгорнуло намет свій – синій, широкий, глибокий.

По всім світі пронесу нашу гордість і красу – рідну мову.

З доріг життя сховавши втому, я в отчий край вернусь назад.

Там, замість житечка, в теплеє літечко терен зацвів.

У всякому ділі є свої майстри і своє, так би мовити, натхнення.

Я так люблю тебе, мій краю, красу твоїх степів і гір.

Данилко радо, з підскоком, біг до сусідів.

На світі все знайдеш, крім рідної матері.

Він, п’ятирічний хлопчик, міг би гратися годинами.

Ночували гайдамаки в зеленій діброві, на припоні пасли коні, сідлані, готові.

Бо коли, закохані в минуле, прокуняєм свій великий час, наша лінь нікого не розчулить.

Буду, мамо горда і вродлива, з тебе дивуватися повік.

Там, у степу, схрестилися дороги, немов у герці дикому мечі.

Не шкодуй добра мені, людині, щастя не жалій моїм рокам.

Чи винні ми щось комусь у житті, окрім наших батьків?