Ускладнене просте речення

Де він там зачепився старий бурлака.

Над самою водою завмер птах, похилив вниз дзьоб.

Зовні однак ніщо не віщувало рясної травневої грози.

Знала я дочко за ними принаймні три чесноти.

Під вечір самотній блукав я в саду.

Щирий людський сміх кажуть віку додає.

Тихо курілися луки переливаючись барвами.

У життєвому круговороті народжуються неповторні людські світи.

І нехай в'януть білі й рожеві червоні й блакитні троянди.

Буду, мамо горда і вродлива, з тебе дивуватися повік.

Осіннє листя ще недавно тріпотіло над головою, а тепер голосно шелестить під ногами.

Літак аж ніби крилами змахнув, натруджений за день.

Видно, правди не сховати, що не був співцем поет наш.

Києве, скільки літ ти квітнеш на дніпровських пагорбах!

Хороший кухар і без пшона кашу зварить

Ясний місяць зблід засоромившись червоного ранку.

Ну словом є чимало дивних див у цім саду.

Він добрий козак говорив завжди правду.

Місяць під темним крилом ночі ожив і засвітився білим огнем.

Ох пісне чому як той птах не летиш?

Зерно і камінь, суша і вода достойні бути зображені в картині.

Дозвольте ж друзі і мені відкрити серце думку слово.

На землю зорану плугами спада рожево-білий цвіт.

Минають роки відходять у небуття покоління людей.

А хлібам колосистим здається немає кінця.

Пекторалі властива невимушена врівноваженість художня цілісність досконалість композиції.

Не розлюблю тебе ніяк, моя вишнева Україно!

Може всьому цьому надали іншого смислу зірки, що сповнили твою душу відчуттям легкості.

Словник сучасної української мови містить майже десять відсотків іншомовних слів.

У середній частині пекторалі зображено великі квіти, оздоблені блакитною емаллю.

Сонце було ласкавим до води, дерев, квітів і дівочої краси

Далеко-далеко на південь засиніли смугою високі гори.

Небо, холодне та темне, байдуже блимало зірочками.

Тобі, земле моя рідна і велика, матінко велична, мої всі поривання

Там, кажуть, з гір усю країну видно.

Зоре моя вечірняя, зійди над горою.

Небо, ясне і бірюзове, рідко бачили мандрівники.

А воно, могутнє світило, усе більше виповнювало собою світ.

Там, замість житечка, в теплее літечко терен зацвів.

Десь за ланами гомонів, затихаючи, грім.

Зозулі кували, торкаючи дзьобиками чарівні клавіші неба.

Мокрі, стомлені, але радісно усміхнені, ми входимо в ліс.

Солідна віком і творчою практикою людина, він був у розпачі.

Націю творять сукупно всі, навіть лиходії. .

Тепер, замість крила парусника, Тоня й Віталій бачать вдалині темну непорушну гору.

3 доріг життя сховавши втому, я в отчий край вернусь назад.

Переляканий, розтривожений, я вискакую в затоплений місячною повінню двір.

Мені вже, вірите, набридли мандри по чужих краях.

Уже починався серпень, місяць снопів.

Більш жодного звуку не донеслося, крім повівання пахучого повітря в розквітлому гіллі саду.

Чи винні ми щось комусь у житті, окрім наших батьків?

Осінні дрібні дощі передвісники холоду падали на сумовито принишклу землю.

Запахи фарб злегка паморочили голову навіваючи спогади чи пробуджуючи уяву.

Людині закоханій у свою працю треба, щоб її робота залишалася після неї жити.

Привчав мене батько трудитись до поту, а мати — любити пісні.

Кирилівська церква в Києві, зведена ще в середині ХІІ століття, видатна пам’ятка архітектури та монументального живопису.

Тут поховано Святослава Всеволодовича – одного з головних героїв давньоруської поеми «Слово про похід Ігорів».

Упродовж восьми століть свята обитель пережила періоди розквіту й занепаду, перебудов і реставрацій.

На стінах Кирилівської церкви можна побачити як олійний стінопис ХІХ століття, так і справжні художні скарби, зокрема фрески ХІІ століття.

У 1970-х роках, обережно знімаючи багатовікові нашарування, реставратори відкрили понад 800 давньоруських фресок.