УНР

Із метою легітимізувати діяльність Центральної Ради, за ініціативою її керівництва був скликаний представницький з’їзд представників українських організацій – Всеукраїнський національний конгрес. В його роботі взяли участь близько 900 делегатів із правом голосу, а також близько 600 делегатів із дорадчим голосом та гостей. До Києва приїхали представники не лише з усіх українських губерній, але й від українських організацій з Кубані, Бессарабії, Криму, Петрограда, Москви. Фактично, заявку на участь у конгресі з правом дорадчого голосу міг самотужки подати кожен «організований українець» за власною ініціативою.

Конгрес зажадав створення української національно-територіальної автономії, затвердив склад Центральної Ради, делегувавши туди 115 депутатів, а також обрав її керівництво – голову і двох заступників. Як потім згадував голова Центральної Ради Михайло Грушевський, метою проведення Конгресу було показати Тимчасовому уряду і всьому російському громадянству серйозність українських домагань.

Отримавши звістку про Лютневу революцію в Петрограді та повалення самодержавства, активісти українських політичних, культурних та громадських організацій вирішили створити повноважний орган, який би став виразником українських інтересів українців перед російським Тимчасовим урядом. Так було створено Українську Центральну Раду. Її головою заочно обрали відомого вченого-історика Михайла Грушевського.

Проголошення автономії України. Створення Генерального секретаріату (уряду)

проголошення Першого Універсалу відбулося на Другому Військовому з’їзді – лідери Центральної Ради скористалися обуренням українських вояків, яких обурила спроба заборонити проведення з’їзду, та розраховували на їхню підтримку в разі загострення відносин із Петроградом. Через декілька днів було оголошено про створення Генерального секретаріату – уряду української автономії – на чолі із заступником голови Центральної ради Володимиром Винниченком.

Рішуча позиція Центральної Ради змусила Тимчасовий уряд піти на продовження перегорів та пошук компромісу.

В результаті переговорів, Тимчасовий уряд визнав створений Центральною Радою Генеральний секретаріат як крайовий уряд України. Однак, відповідно до затвердженої Інструкції Генерального секретаріату, його повноваження значно обмежувалися – як у питаннях компетенції, так і територіально – лише на п’ять губерній: Волинську, Київську, Подільську, Полтавську та Чернігівську (частково).

Тимчасовий уряд визнавав право України на автономію, натомість Центральна Рада оприлюднила Другий Універсал, в якому погоджувалась на те, що питання автономії України остаточно вирішать Всеросійські Установчі збори.

Втрачаючи вплив на військовий рух, самостійники спробували скористатися низкою факторів, щоби перехопити політичну ініціативу і проголосити незалежність. Для цього підбурили на збройний виступ полк імені Полуботка, де внаслідок поганого постачання було сильним невдоволення солдатів. Полуботківці захопили низку об’єктів у центрі Києва і закликали Центральну Раду взяти владу в свої руки, проте українські лідери засудили їхній виступ. Не отримавши підтримки, полуботківці склали зброю. Відтак самостійники були повністю усунуті з політичної арени.

З огляду на повалення Тимчасового уряду та захоплення влади більшовиками, Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР), перебрала на себе всю повноту влади та поширила її на ще чотири губернії: Катеринославську, Таврійську (без Криму), Харківську, Херсонську.

«Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів», – йшлося в Універсалі.

Центральна Рада не визнала влади більшовицької Ради народних комісарів та закликала до переговорів про створення нової російської влади на засадах федерації.

Після того, як Генеральний секретаріат відкинув вимоги більшовиків, Раднарком заявив, що перебуває у стані війни з УНР. У перебігу бойових дій стало очевидним небажання багатьох українізованих частин старої російської армії воювати. Відтак більшовицькі війська швидко просувалися до Києва. Біля станції Крути у січні 1918-го їм дали бій курсанти юнацької школи та бійці добровольчого студентського куреня.

Більшість розташованих у Києві українських полків проголосили нейтралітет, а деякі підрозділи навіть підтримали більшовиків. Українські добровольчі підрозділи придушили більшовицьке повстання в Києві, проте не втримали місто перед наступом ворожих військ.

Перебуваючи в умовах війни із більшовицькою Росією, Україна вела переговори у Бресті з Німеччиною та її союзниками про вихід із Першої світової війни та укладення миру. Аби отримати суб’єктність на цих переговорах – адже досі Україна позиціонувала себе як частина Російської федерації – Центральна Рада проголосила УНР «самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Водночас наголошувалося, що остаточно питання про державний устрій УНР та про федеративний зв’язок із «республіками бувшої Російської держави» буде віднесено до компетенції Установчих зборів.

Україна та Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія) укладають мирну угоду. Переговори відбувалися в умовах різкої конфронтації між делегаціями УНР та більшовицького Раднаркому.

Центральні держави визнали суверенітет УНР та зобов’язалися надати збройну допомогу для боротьби проти більшовиків. Натомість УНР взяла на себе зобов’язання постачати до Німеччини та Австро-Угорщини великі обсяги продовольства. Через це в Берліні та Відні угоду назвали «хлібним миром».

Невдовзі більшовицька Росія також уклала мирний договір і, серед іншого, визнала суверенітет УНР. Натомість противники Німеччини у Першій світовій – держави Антанти та їхні союзники – негативно оцінили укладення цієї угоди, а відтак не визнали незалежність України.

За допомогою німецьких та австро-угорських військ територію України було звільнено від більшовиків. Невдовзі, під тиском німців, ленінський Раднарком визнає УНР. Відбувається відновлення влади УНР та становлення її державних інституцій. Водночас відбувається ліквідація великої земельної власності та розподіл землі між селянами, який часто відбувається неконтрольовано. Як констатували німецькі спостерігачі, інколи можна було бачити, як два села воюють за панську землю, застосовуючи кулемети і навіть артилерію. Влада на місцях фактично не впливає на ці процеси.

Невдоволені неспроможністю влади УНР навести лад та виконувати умови мирного договору щодо постачання продовольства, німецькі та австрійські війська починають втручатися у внутрішні справи України.

Невдоволені тим, що українська влада не виконувала взяті на себе зобов’язання щодо постачання обумовлених обсягів продовольства, німецьке командування дало згоду на державний переворот в Україні. Відтак за активного сприяння німців влада перейшла до генерала Павла Скоропадського, якого на З’їзді хліборобів проголосили гетьманом. Замість Української Народної Республіки проголошується Українська Держава.

Відновлюється приватна власність на землю та дія більшості старих дореволюційних законів. Запроваджуються обмеження на політичну діяльність.

У перебігу роботи Трудового конгресу було затверджено Ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу. Відтак на Софійському майдані в Києві було урочисто проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. Остання офіційно ставала Західною областю УНР (ЗО УНР). Президент ЗУНР Євген Петрушевич увійшов до складу Директорії УНР. Утім, фактично, УНР та ЗУНР продовжували існувати паралельно, маючи окремі органи влади та збройні сили.

Українські війська увійшли до Києва майже одночасно із російськими білогвардійцями. Спроба порозуміння виявилася невдалою. Відтак, після кількох сутичок, під тиском білогвардійців українські війська залишили Київ. Невдовзі почалася українсько-білогвардійська війна, в якій українські армії зазнали поразки.

Вражена епідемією тифу армія УНР опинилася оточеною з різних боків на невеличкій території – трикутнику смерті в районі Чорториї – переважаючими силами Червоної армії, російської білогвардійської та поляків. Відтак уряд УНР переходить на польську територію. Частину армії УНР інтернують поляки, частина – переходить на бік червоних. Залишки українського війська, які зберегли боєздатність, переходять до партизанських дій і відправляються в Зимовий похід по тилах російських білогвардійських та більшовицьких військ.

Очільник Польської держави Йозеф Пілсудський та голова Директорії УНР Симон Петлюра укладають угоду про спільні дії проти більшовиків. Польща зобов’язується визнати УНР та надати їй допомогу. Навзамін голова Директорії УНР визнає польські права на Галичину та більшу частину Волині. Цю угоду дуже критично зустріли українські галицькі діячі, які обвинувачують Петлюру у зраді.

Одразу після початку бойових дій польські та українські війська звільнили Київ. Проте невдовзі змушені були відступити. Червона армія переходить у масштабний наступ, внаслідок якого польські та українські війська залишають Київ та відступають до Варшави і Львова.

За наказом Повстансько-партизанського штабу, три похідні групи вояків армії УНР – Волинська, Подільська і Бессарабська, загальною чисельністю близько 1,5 тисячі осіб – прориваються через кордон на територію Радянської України з метою підняти повстання. Однак, завдяки розвідці, більшовицькі війська були готові до нападу. Відтак найбільша Волинська група була розгромлена в бою, зазнавши великих втрат. 359 полонених українських бійців, після відмови перейти на бік ворога, були розстріляні під містечком Базар.

Невдале завершення Другого Зимового походу ознаменувало завершення Української революції та першого етапу національно-визвольної боротьби.