Українська мова 9 клас (підсумок)

“Стійте, стійте! Дайте мені на вас гаразд роздивиться, — провадив він, обертаючи їх, — Ото які довгі свитки на вас!”

“Ох ти ж сякий-такий сину! Як то — батька?!” — промовив Тарас Бульба і вражено відступив на кілька кроків назад.

І сміливі товариші їхні могли відповісти султанові, охочому знати про їхнє число –  "А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак".

 “Ну, сини, все готове! Нічого гаятись! — промовив Бульба і додав — Тепер за християнським звичаєм присядьмо на дорогу”.

«Великий чародій слова, прозорливець з даром проникати в найпотаємніші глибини людської душі…» - так називав нашого всесвітньовідомого земляка український письменник Олесь Гончар.

“Вирве старий Тарас сиву пасму волосся зі своєї чуприни і прокляне і день, і час, в який породив на свою ганьбу такого сина”, — описував Микола Гоголь синівську зраду у своїй класичній повісті «Тарас Бульба». 

"Гірким словом моїм посміюся" ці слова з книги пророка Ієзикіїля викарбуванні на могильній плиті Миколи Гоголя.

А товариш Гоголя Т. Пащенко стверджував: 

Божа Мати... Не забувайте, діти, матері вашої... подайте іноді хоч вісточку про себе... — Далі вона вже не могла говорити.                                                                                — Ну, гайда, діти! — мовив Бульба.

— Здорові були, панове товариство!  “Доброго здоров'ячка й вам!” — відповіли запорожці. Скрізь по всьому полю мальовничими гуртами маячіли козаки. Їхні смагляві лиця свідчили, що всі вони були гартовані в битвах і скуштували всякої всячини.

— Та скинь же, вражий сину, хоч кожуха! — гукнув, не втерпівши, Тарас, — Ти ж бачиш, як парить!                                                                                                                  — Не можу! — відгукнувся запорожець.

Остап з Андрієм тільки й чули вітання:                                                                            — А, це ти, Печерице!.. Здоров будь, Козолупе!                                                                — Звідкіля Бог несе тебе, Тарасе?

І вся Січ молилася в одній церкві й ладна була її обороняти до останньої краплі крові, хоч про піст і повстримність ніхто й слухати не хотів. 

Охочі до вояцького життя, до золотих келехів, коштовної парчі, дукатів і реалів повсякчас мали змогу знайти собі тут роботу. 

Вона чепурила його і з дитячою розбещеністю, притаманною легковажним полькам, витворяла з ним силу всіляких дурниць.

Красуня була легковажна, як полька, але очі її, неймовірно гарні, пронизливі очі, кидали погляд довгий, як вічність. 

і сміх надавав осяйної сили її сліпучій красі.

 виглядаючи з вікна, дивлячись на його невпевненість.

хоч це було і дивно в цій ситуації.

її обличчя під променями сонця змінювалося.

Бульба повів синів своїх до світлиці, звідки проворно вибігли дві вродливі наймички у червоному намисті.

Усім відомо вже з історії, як козацька безнастанна боротьба і невсипуще життя порятували Європу від бусурменських наскоків.

Бідна старенька мати, що звикла вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася на все це, сидячи на лаві.

Кирдяга був давній його товариш і бував з ним разом у тих самих походах на суходолі й на морі, поділяючи з ним усі злигодні й труд бойового життя. 

Він довіку не побачить Запорожжя, якщо не навчиться в академії всякої науки.

Вона й справді була дуже нещасна, як і кожна жінка того завзятого сторіччя.

Після такої оказії проходити біля будинку було небезпечно, бо челяді у воєводи була сила-силенна. 

Він узяв собі за правило, що в трьох випадках завжди треба братися за шаблю.

На дванадцятім році їх було віддано до Київської академії, бо вся значна старшина вважала своїм найпершим обов'язком віддавати своїх дітей у науку, хоч і робилося це лише задля того, щоб опісля зовсім її забути.

Світлицю було вбрано за звичаєм тих часів, про які живі згадки зосталися тільки в піснях та народних думах, що їх уже не співають більше в Україні сліпі кобзарі під тихий бренькіт бандури серед слухачів.

Бурсак не міг і рукою поворухнути, був наче зав'язаний у мішку, коли воєводівна сміливо підійшла до нього.

Вікна у світлиці були маленькі, з круглими темнавими шибками, які тепер можна зустріти хіба в стародавніх церквах і крізь які інакше й не дивилися, як тільки підваживши насувну шибку. 

В повітрі враз похолоднішало: вони відчули, що Дніпро вже близько.  

Знизав плечима Тарас Бульба, дивуючись меткій жидівській натурі, і від'їхав до табору.

Він також горів жадобою лицарського подвигу, але в душі його знаходилося місце і для інших почуттів.

 Старий Тарас думав про давню давнину: перед ним проходила його молодість, його літа.

День був сірий; зелень блискуче яріла; птаство щебетало якось не в лад.

Це був справді надзвичайний вияв української сили – його викресало з народних грудей кресало лиха.

Похід кінчався: усі вояки розходилися по луках та ланах.

Вже коні, зачувши світанок, перестали пастися й полягали в траві, залопотіло листя на вершечках верб. 

Коли уздріла мати, що й сини її вже посідали на коней, кинулася вона до меншого, у якого в рисах обличчя світилося більше ніжності; вона вхопила його за стремено, припала до сідла його і з відчаєм в очах не випускала його зі своїх рук.

Гадав, хто вже помер, а хто живий зостався, і сльоза тихо туманила його зіницю, а посивіла голова журливо похилилася.

Так промовляв кошовий, і як тільки він скінчив, усі козаки тут же взялися до діла.

Наші мандрівці зупинялися лише на кілька хвилин, щоб підобідати, і тоді загін із десяти козаків, що їхав за ними, злазив із коней.

Він бачив її мимохіть ще одного разу, і після цього воєвода ковельський хутко виїхав, а замість прекрасної чорноокої польки виглядала у вікно якась товста пика.

Ніхто ні про що не дбав, ніхто нічого власного не мав: усе було на руках у курінного отамана, який за це й звався батьком. 

Усе їх вабило: гультяйські січові звичаї і нескладна управа та закони, що здавалися їм навіть дуже суворими серед такої свавільної республіки.

Слова ці, кинуті кимось із гурту, мов блискавка, пролетіли по всіх головах, і юрба ринулася на присіччя, щоб перерізати всіх жидів.