Тренувальні вправи. Безсполучникове речення.

А дівча тим часом росло, і якось нараз довідалося все село, що це Петруня — лісникова дочка.

Ще після війни люди возили з глинища глину на дахи: світло-жовту, червону, білу.

З полтавської Богданівки, з біленької селянської хати рушила у світи творчість народної художниці Катерини Білокур, пішла до людей її малярська поезія, сповнена якоїсь майже магічної сили, майже фантастичної краси.

Якби голос ніжний, тихий, любий залунав — на хвилину б, може, лихо він тяжке приспав.

Сашко навшпиньках зайшов у свою кімнату, хутко ліг, заплющив очі: у синьому океані біля його хати повз грушу пропливали білі айсберги.

Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо.

Берег наближався, ліс виростав, і намети в затінку дерев збільшувалися.

Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонця намріяла, душа причастилася крутості трав — добридень я світу сказав.

Рада б зірка зійти чорна хмара заступає.

Раптом Сіроманець заліг з горба вітер доніс йому запах дикого звіра.

По дорозі косарі гомоніли про різне злазили з воза перед калюжами й на гору потім сідали і я знов бачив навколо себе їх велетенські спини.

У груші був тоненький голосочок вона в дитинство кликала мене.

Зайде сонце Катерина по садочку ходить. Б Сонце високо косарі далеко коси дзвенять коні пасуться.

Люди кажуть земля прогрілася аж до материка.

Сонце високо косарі далеко коси дзвенять коні пасуться.

Багато снігу багато хліба.

Мені відкрилась істина печальна життя зникає як ріка Почайна.

Вона подивилась на сина і не пізнала його перед нею стояла сувора і без кінця далека їй людина.

Поглянь у себе море там вирує міниться і грає.

Мало прожити життя треба життя зрозуміти.

Ріка спокійно відходила вдаль, і була в ній тиха задушевність і сторожка жура.

Я дивлюся в вічі — і скорботи листя опада на дно Душі.

Несуть пани осавули козацькую збрую: литий панцир порубаний, шаблю золотую.

Сонце вставало — скрізь на небі чисто, де-не-де хмарка гуляла на волі, тихо в діброві — тільки ледве листом щось промовляє висока тополя...

Сіється, сіється сніг скрізь на безмежжі доріг, вітер заводить в гаю пісню журливу свою.

Ходять хмари, ходять хвилі на північнім небосхилі, чорні хмари непрозорі затулили ясні зорі; все заснуло в сірій млі; ніч царює на землі.

Повечорів мій день, туман поле ясне укриває, я дивлюсь, хвилюючись навколо, — мені треба поспішати.

Трамонтан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були чорні з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки.

Горобця боятися проса не сіяти.

Виглядай мене в віконечко незабаром я прийду.

Мені здається час уже не йде спинився і завмер.

Попрощалось ясне сонце з чорною землею виступає круглий місяць з сестрою зорею.

Я додам вам раду щиру і при щасті майте міру.

І тільки верби знатимуть старі киян хрестили в ній а не в Дніпрі.

Доглядатимеш сад матимеш плоди.

Дивіться хмари вже в огні.

В журбі я сонцю не радію в сльозах не бачу я весни.

Щедро даєш щедро повернуть.

Я знаю моя Україна воскресне на поклик добра!

Погасив світло знов ось тобі й ніч.

От і горобці зацвірінчали десь високо-високо либонь за хмарами чується пісня жайворонкова.

Йти йому з лісу не хочеться звик тут за літо серед зеленого шуму дерев тиші та ясного сонечка.

Сій вчасно вродить рясно.

Сіроманець всівся біля Сашка і мав роботу з поля не вгавали перепілки в скирті не спалося мишам з озера сплескувала риба.

Тихо дзвонить хвоя смерек тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі плачуть дзвінки корів.

Довгі плакучі трави крили тепер боки гори дзвінки корів обзивались як далеке зітхання.

У садку ворушилося чорне як гадюччя гілля стьобало по туго напнутих дротяних розтяжках поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок білів сніг.

Зелена отава царинок розцвіталася раптом вздовж Черемошу плив різнобарвний потік.