Синтаксис складного речення

відокремлена прикладка;

порівняльний зворот;

відокремлена обставина;

відокремлений додаток;

звертання.

Там, на рівному березі невеликої повноводної річки Почайни, виднілося селище.

В імлистій долині, осяяній срібним місячним промінням , стояли широкі лани золотого жита та пшениці.

Непроглядний гай стоїть тихий та спокійний, темний та свіжий.

Зашуміла вода на низині, шукаючи виходу .

Чудово блищало засіяне яскравими зорями небо.

А крізь виноградне листя веранди сонце сходить росяно, червоно.

Тепер на Десні тривожна тиша .

Весною в селі встають рано.

Від річки потягло ранковою вогкістю.

Ріка була схожа на бурхливу, бунтівничу душу гір.

Книга — то джерело знань.

Люблю осінь –  володарку кольорових барв.

Лине моя пісня, мов чайка прудкая.

І пустиню опанують веселії села.

Колоски, наче з чавуну вилиті, яскріли аж до самого обрію.

Хліб пахне солодко, як пахнуть меду соти.

Де-не-де біля ярів синіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець.

В пасіці пахло медом, молодою травою та гуділи бджоли.

Прозору тишу протинав стук дятла по дзвінкій корі, наче бив він у дерев’яний дзвоник.

Кожушок на ялинці геть свіжий і, ще недавно чорний од літнього тепла, тепер посвітлів.

Тут кожен камінь пише заповіт і кожна гілка шле адреси літу.

Він дивився вбік і, здавалося, нічого не чув, а може, не хотів чути.

Вишитий рушник створював настрій, формував естетичні смаки, був зразком людської працьовитості.

Орися росла собі, як гарна квітка .

Гілка сунулась по воді поволі, а далі ніби побігла на лотоки і шубовснула під колесо.

У неділю рано, як сонечко грало, виряджала мати дочку в чужу стороночку.

Вода сміється і невинно одбиває в собі блакитне небо з хмарками.

Ліс стоїть мовчки, та проте смереки шепочуть щось.

Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм.

Іноді глибоку тишу порушує стукіт дятла і  шерех кедрової шишки, збитої білкою .   

Вдалині хиталися дерева і синів задумано прибій.  

Опаде на землю лист, застелить жовтими килимами вулиці, подвір’я і левади. 

Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать і, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать.

А тепер у серці щось тремтить і грає, як тремтить у серці гілка золота.

Там, де рідні кожна стежка і стеблина, бродять мої думи і пісні мої.

Вона все співала та співала, доки не сховалась на леваді в вербах.

Як я люблю оці години праці, коли усе навколо затиха під владою чаруючої ночі.

Коли орел кидається до бою, він ховає своїх дітей.

Реве, стогне хуртовина, котить, верне полем. 

За хутором –  глибокий яр, зарослий дубами, осичиною, березами. 

На лісовій дорозі, порослій мохом, роса.

Багато є таємниць, і одна з найбільших з-поміж них –  мова.

Потемніло, завітрило, закрутила курява.

Сонце зайшло і чорна вода розсмоктала тіні від удилищ.

Там трава голуба в золотючій росі і дівчата усі Афродіти.

Тільки я прийшов додому й одразу ж почався дощ.

Потім дивись і знявся котрийсь полетів а в червоному дзьобі жабеня.

Ліс шумів гіллям молодим розлогим.

Буде бите царями сіянеє жито!

Долинка вишита сонцем пускає їм в очі веселі сліпучі зайчики.

Рівно й спокійно дише насолоджуючись вечором натомлена з праці земля

На випускний вечір до закинутої в полтавські степи школи не приїздили ні Тичина ні Вишня.

Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хуторець.