Синтаксис складного речення

відокремлена прикладка;

порівняльний зворот;

відокремлена обставина;

відокремлений додаток;

звертання.

Там, на рівному березі невеликої повноводної річки Почайни, виднілося селище.

В імлистій долині, осяяній срібним промінням місячним, стояли широкі лани золотого жита та пшениці.

Непроглядний гай стоїть тихий та спокійний, темний та свіжий.

Зашуміла вода на низині, шукаючи виходу (Панас Мирний).

Вогка земля мліла в гарячому золоті сонячного проміння, вільна від тіней і холодків.

А крізь виноградне листя веранди сонце сходить росяно, червоно.

Це справді скидалося на удар.

Тепер на Десні тривожна тиша .

Весною в селі встають рано.

Від річки потягло ранковою вогкістю.

Ріка була схожа на бурхливу, бунтівничу душу гір.

Книга — то джерело знань.

Його полонили не так багатства наявних рослин, як життєва сила їх, розкішність весняна…

Лине моя пісня, мов чайка прудкая.

І пустиню опанують веселії села.

Колоски, наче з чавуну вилиті, яскріли аж до самого обрію.

Хліб пахне солодко, як пахнуть меду соти.

Де-не-де біля ярів синіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець.

В пасіці пахло медом, пахло молодою травою та гуділи бджоли.

Прозору тишу протинав стук дятла по дзвінкій корі, наче бив він у дерев’яний дзвоник.

Кожушок на ялинці геть свіжий і, ше недавно чорний од літнього тепла, тепер посвітлів.

Тут кожен камінь пише заповіт і кожна гілка шле адреси літу.

Тригуб дивився вбік і, здавалося, нічого не чув, а може, не хотів чути.

Мов пушене ядро з гармати, Земля круг Сонця творить цикл.

Вишитий рушник створював настрій, формував естетичні смаки, був зразком людської працьовитості.

Орися росла собі, життя минало.

Гілка сунулась по воді поволі, а далі ніби побігла на лотоки і шубовснула під колесо.

У неділю рано, як сонечко грало, виряджала мати дочку в чужу стороночку.

Вода сміється і невинно одбиває в собі блакитне небо з хмарками.

Ліс стоїть мовчки, та проте смереки шепочуть щось.

Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм.

Іноді глибоку тишу порушує стукіт дятла, шерех збитої білкою кедрової шишки.

Вдалині хиталися дерева і синів задумано прибій.

Опаде на землю лист, застелить жовтими килимами вулиці, подвір’я і левади.

Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать і, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать.

А тепер у серці щось тремтить і грає, як тремтить у серці гілка золота.

Там, де рідні кожна стежка і стеблина, бродять мої думи і пісні мої.

Вона все співала та співала, доки не сховалась на леваді в вербах.

Як я люблю оці години праці, коли усе навколо затиха під владою чаруючої ночі.

Коли орел кидається до бою, він ховає своїх дітей.

Реве, стогне хуртовина, котить, верне полем.

За хутором – глибокий яр, зарослий дубами, осичиною, березами.

На лісовій дорозі, порослій мохом, роса.

Багато є таємниць, і одна з найбільших з-поміж них – мова.

Потемніло, завітрило, закрутила курява.

Село здавалося білою пелюсткою чудернацької квітки на гнучкому стеблі дороги .

Максим зіскочив з ліжка, вимкнув світло, в темряві зодягнув легку куртку і вийшов із вагончика .

Мабуть, древні народи тому і поклонялися Сонцю, що кожен до кінця днів своїх зберігав дитячу захопленість ним, казковість віри в нього .

Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хуторець.

А.Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.

Б.На вечірньому небі потьмяніли і щезли сріблясті зірки.

В. Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки.

Г.Хто своє носить, той чужого не просить.

А.Гасли вікна, бо вже синій день дивився крізь намерзлі шибки до кожної хати.

Б.Буря розчахнула стару, напівзасохлу акацію, що росла біля сіней.

В.Східний небокрай червоно горів, неначе хтось далеко на обрії запалив велике кострище.

Нам дивно, що ви сюди заїхали.

Мабуть, тому що село коло річки близько, таке все веселе, зелене та ярке.

За багато років я почуваю себе так, як бувало у дитинстві.

Дід так страшенно кричав од оболю, що листя на дубах шелестіло.

Якби мені черевики, то пішла б я на музики.

Сонце зайшло і чорна вода розсмоктала тіні від удилищ.

Там трава голуба в золотючій росі і дівчата усі Афродіти.

Хай наше слово не вмирає і наша правда хай живе.

Потім дивись і знявся котрийсь полетів а в червоному дзьобі жабеня.

Ліс шумів молодим розлогим гіллям.