Фрагмент твору для аудіювання доповнює розділи, обрані для читання й розміщені в підручнику.
Сила мистецтва_ аудіювання за твором Дж.Тріза «Слідами змови»
Нам лишалося одне: бігти й бігти ущелиною, сподіваючись, що ми виберемося з неї, перш ніж нас дожене сер Філіп. У нас є півгодини в запасі. Кожної миті можна чекати, то позад нас зацокотять копита.
Зарості скоро скінчилися, і я ледве не вискочив на велику дорогу. Я жахнувся, зрозумівши, що в цьому місці вона круто вигиналася, і насправді ми з Кіт йшли вздовж тієї самої дороги, від якої хотіли втекти.
Під деревами паслося півдесятка коней, і мені стало легше на серці, коли я переконався, що ці незграбні ваговози не могли належати серові Філіпу та його друзям. Біля дороги стояло двоє повозів; з-поза них лунали голоси. Я виразно чув кожне слово.
Ясновельможний принце, наш владарю!
Тобі на поміч я привів
Чотириста бувалих вояків –
Несхибних лучників…
Вірші в йоркширському лісі? Чи не сплю я часом? Цю мить почувся новий голос, новий і водночас добре знайомий мені. Я вискочив із схованки і побіг до повозів, горлаючи:
– Містере Десмонде!
Актори влаштували репетицію на зеленому моріжку, як це часто бувало, коли я мандрував з ними. Серед гурту були й нові обличчя, але я одразу впізнав серед них веселий вид, що витріщився на мене з смішним подивом.
– Пітер! Хто б міг повірити!
Я обернувся до лісу і щосили гукнув Кіт. Потім, не чекаючи, доки вона пробереться крізь зарості, похапцем розповів за наші пригоди товариству, що аж роти пороззявляло від здивування.
Десмонд одразу збагнув що до чого й дав добру пораду:
– Ми з дорогою душею позичимо коней і все, що треба. Та й грошима теж допоможемо. Але ж наші шкапи тюпають не набагато швидше за пішоходця. Навіщо вам тікати? – Величним жестом він показав на людей, що стояли кружка, приязно споглядаючи мене. – Сором нам, якщо ми не впораємося з тими, що женуться за вами.
– Але ж вони озброєні, – відказав я. – А у вас що? Дві шпаги та один пістоль?
– Е ні, синку, ми веземо з собою цілий арсенал списів та іншого обладунку! Цього літа ми ставимо трагедію Марло «Едвард II», а ти ж знаєш, скільки там…
– Так, – перебив я його, – але ця зброя придатна тільки для сцени.
– Ми актори, а не солдати, – відповів він. – Покладися на мене, Пітере. – Він повернувся до трупи і плеснув у долоні. – Діставайте костюми. Кожен хай надягне шолом та кірасу і візьме списа чи алебарду. Розберіть шпаги, хоч їх на всіх і не вистачить. А ви, Ніколасе й Чарлі, постривайте. Ви робитимете своє звичайне діло – барабан і сурма за сценою. Жвавіше, хлопці, а то вони заскочать нас зненацька.
– Якби ж то вас справді було чотириста, – засміявся я.
Він удав, що образився.
– Ти забуваєш, що я актор і керівник трупи! Дай мені двох чоловіків та одного хлопця, і я покажу тобі на сцені Тамерланові орди, табір греків під Троєю!
– У вас є зайві шоломи? – озвалася Кіт.
– Шоломи є. Але слухайте-но, хлопці! Якщо ви теж хочете з'явитися на сцені, то краще грайте самих себе. Будете нам за принаду.
Згідно з планом ми розташувалися на крутому схилі над дорогою. Ми – тобто Кіт, Десмонд та двоє чоловіків із списами. Інші сховалися в хащі.
– Краще сядьте на землю так, наче у вас зв'язані руки й ноги, – наказав він нам.
– А у вас є мотузка? – спитав я.
– Навіщо вам мотузка? Ви актори. Ви повинні зіграти свою роль без мотузки. Покажіть, що вас пов'язано, покажіть це виразом обличчя, поставою плечей, усім своїм виглядом!
Сер Філіп побачив нас лише в той момент, коли порівнявся з нами. Він стримав коня і почав був питати:
– Ви, часом, не бачили…
Та враз він перевів очі з суворого Десмондового обличчя на дві маленькі похнюплені постаті, що скорчились на схилі поряд з ним. Він так раптово осадив коня, що ледве не вилетів з сідла, і радісно вигукнув:
– То ви спіймали цих мерзотників? Чудово!
Десмонд поважно мовчав, аж поки сер Філіп відчув себе ніяково. У шоломі й кірасі актор мав величний вигляд. Нарешті він повільно, з притиском заговорив:
– Сер Філіп Мортон. Ви й ваші друзі заарештовані за організацію змови.
Десмонд вихопив один із тих справжніх пістолів, що були в нього серед театральних. Сер Філіп кинувся вниз, на дорогу, щоб скочити на коня.І враз онімів, побачивши шестеро пікінерів, що вискочили з лісу й перегородили списами дорогу. Він обернувся. Ще один ряд солдатів став упоперек дороги з іншого боку. З-за повороту долинуло дріботіння барабанів, пронизливий звук сурми, повільний тупіт копит.
– Проб'ємося! – вереснув він знову й скочив у сідло. Він схопився за шпагу і вже був наполовину витягнув з піхов тонке лезо, коли я стрибнув до нього, вчепився в ногу й рвонув її вгору. Сер Філіп утратив рівновагу і беркицьнув з коня.
Інші опиралися недовго. Не минуло й п'яти хвилин, як вони всі були обеззброєні і зв'язані – ні самі не поранені, ані нас не поранивши.
Коли ми, переможно крокуючи, виступили з-за повороту дороги, знову задріботів барабан, залунала сурма, і ви, мабуть, голову дали б на відсіч, що от-от перед вами з'явиться загін кінноти. Уявіть собі вираз обличчя наших полонених, коли вони побачили…