Стосунки в українській громаді

Стосунки в українській громаді

Поняття “громада” – дуже широке. В одному значенні – це спілка людей, об’єднаних за виробничими, політичними, віковими чи іншими ознаками, як-от: пастуша громада, парубоцтво тощо. В іншому - група представників одного народу на території проживання іншого (наприклад, українська громада в Канаді, вірменська громада у Львові). 39 У найбільш широкому розумінні громада - це об’єднання людей, що мають спільну територію й певну власність, і згідно з певними нормами регулює усе життя своїх членів. Таку громаду називають територіальною. На думку дослідників, сільські територіальні громади в Україні сформувались у середні віки. Вони відігравали важливу роль, особливо через спільне володіння людей землею. З переходом від колективних форм землеволодіння до приватної власності громади почали занепадати. У громадах було чітко визначено стосунки людей між собою, а також їхні права й обов’язки. Вироблені в сільській українській громаді моральні стосунки між людьми виявились настільки стійкими, що саме вони були покладені в основу народної моралі українців. Ядро громади становила верства літніх людей. До старійшин звертались як до знавців традицій та звичаїв. Старші чоловіки були носіями практичного досвіду: з ними радились, коли орати, сіяти, щодо якості грунту, прогнозування погоди. Бабусі були носіями знань щодо господарювання, виховання дітей, хатніх занять. Жінку-матір, жінку-трудівницю високо цінували, і до розуміння цього дітей готували змалку. Про авторитет і місце української жінки в сім’ї та громаді свідчить той факт, що повсюдно в Україні ще у ХV-ХVІІІ ст. мали юридичну силу заповіти, складені не тільки чоловіками, а й жінками. Удова заступала свого чоловіка у громаді, укладала угоди, мала право голосу. У стосунках молоді зі старшими високо цінувались доброзичливість, слухняність, сердечне ставлення до батьків і літніх людей. Народна мораль високо шанувала дівочу гордість. Найстрашнішим для дівчини був людський поговір. Ставлення громади до дівчат, які порушили норми моралі, було непримиренним. Способи покарання скрізь були приблизно однакові: обрізання коси, запрягання у віз або надягання хомута, обмазування воріт дьогтем, покриття голови хусткою (звідси і назва – “покритка”). За народною мораллю, покарання мало відвернути від подібних вчинків інших дівчат, а тих, хто оступився, оберегти від страшних наслідків їхньої помилки – само- чи дітовбивства. Покритка не мала права ходити з непокритою головою, стояти в церкві поруч з дівчатами. Вона продовжувала жити в своїй сім’ї, при нагоді їй могли кинути докір, але могли й поспівчувати. Осудові піддавався й хлопець, що залицявся до кількох дівчат або вводив дівчину в неславу. Репутація молодої людини в громаді вирішувала її подальшу долю. Це диктувало відповідний стиль поведінки. Для селян було характерним постійне намагання досягти вищого рівня в усіх ділянках життя. Найзаповітнішою мрією дитини було дорости до тієї пори, коли з нею почнуть рахуватися старші. У парубків була своя мета – одружитися й здобути в односельців репутацію доброго господаря. У старших були свої орієнтири: одружити дітей, примножити успадковане від батьків, залишити по собі добрий спомин. Опорою в нелегкому житті українських селян був зв’язок між поколіннями. Пам’ять роду і культ предків у духовності українців посідав 40 чільне місце. Ламати звичаї прадідів і ганьбити пам’ять предків було, за народним переконанням, найтяжчим гріхом. Мірилом оцінки сутності людини служило передовсім її ставлення до праці, її вміння та знання. У формуванні репутації визначальна роль належала трудовим навичкам, кмітливості. Громадська думка про людину важила більше, ніж її матеріальна забезпеченість.