Складносурядне речення

Віє вітер на долину, колише билину.

Усе порожевіло: кременисті шпилі, грюкочучий Дніпро, унизу, далекії темнії гаї на верховинах і прудка пташка понад Дніпром.

Світ пахучий, сонячний, зелений палахкоче, мерехтить в очах.

І зберіг я тільки, ненечко, скарб один, що ти дала, золоте, як зірка, серденько.

Півень стояв на порозі у хліві, стріпував крильми, наче поривався летіти понад мерехтливим сяйвом снігів.

Вийшов на сизу піщану косу і, струсивши воду, знову заіржав грізно та бойовито, перегукуючись із громами.

У кожному готовому набої не тільки витрачена моя енергія є, а й якась невловима частка самого мене тріпоче.

Мар’янка, сидячи обабіч дороги, гірко плакала, утираючи сльози рукавом, від того, що відстала від валки, загулявшись у лісочку.

І говорили на зборах про порядок і виносили рішення.

Яблука падають і вже червоний килим під яблунею.

Небо укрилося хмарами і вітер почав дужчати.

Ще довго він мовчав і ми всі сиділи немов заціплені.

Вечірня зоря встає над містом і я непомітно засинаю.

У парку проходить фестиваль і лунає голосний сміх.

Чого ти так гірко плачеш і чим я тобі можу зарадити?

Мабуть, так ми і вчинимо і це буде дуже правильно.

Осінні дощі крапають теплими краплями, та ніхто цього не відчуває.

Надумалась я, та ніби мені й роботи тепер стало набагато менше.

Дядько Миколай весело зареготався, та мені ж було не до сміху.

То сонце пече нестерпно, то дощ із драного неба ллє несамовито.

Встаньмо з колін, розірвімо пута, якими нас віками приковано до чорних скель, високо підведімо голови.

Українці мають усі підстави пишатися тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні сили і слави, мужньо переносила найважчі випробування.

Слово – срібло, а мовчання – золото.

У товаристві запорожців понад усе цінувалися сміливість, кмітливість, добре серце і, звичайно ж, почуття гумору, яким було пронизане все життя Січі.

По узліссі на галявині зеленіє перший ряст і цвітуть проліски і сон-трава.

Мова й пісня – дві найважливіші фортеці, які народ повинен оберігати пильніше й відчайдушніше, ніж свої кордони.

Слово – полова, але огонь в одежі слова – безсмерна чудотворна фея.

На хуторі вмирає день і гасне перестигла бронза пшениць.

... і виполошено перепелині гнізда.

... і літо буйне в береги ввійшло.

... як на межі, на оболоні.

... так що буде що їсти вівцям.

кома

тире

крапка з комою

немає ніякого

Ну хто не грав Шопена вальс і хто не слухав?

Десь коні ржуть і глухо грають сурми..

У полі сонце і в селі все залито гарячим сяйвом.

Без Слова немає обнови і часу мертвіє відлік.

Вже червоніють помідори і ходить осінь по траві.

Тепло було й вишні цвіли рясно.

Заснули доли і полонина в тиші спить.

Ураз труснуло всю світобудову і тиша впала на свічадо плес.

Ясно ще осіннє сонце сяє та холодом осіннім вже в повітрі потягає.

Чи то мій сон чи просто чорна магія чола.

На клумбах горіли маки а ранні левкої тільки що розпускалися.

На хвилину раптом стихли голоси і спинилися тіні.

Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вікно а за вікном на тепло заворкували голуби.

Вітру на морі не було проте клекотав сильний прибій.

Хвилина ще і схід розпише в сліпучі барви небосхил.