Складнопідрядне речення (ЗНО)

Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?

Коли сонце скотилося до самого обрію, далеко в морі з'явилася чорна крапка.

За честь і правду все віддай, коли ти любиш рідний край.

Дніпро вливався в заокруглений лиман, неначе вилазив з зелених густих очеретів.

Я їду туди, де мене чекає вільний степ, тихі, задумливі озера.

Щоб глибоко збагнути душу народу, треба знати його літературу.

Дивився на сріблясту сережку місяця, що самотньо висіла в небі.

І хто його зна, яку думу дума чумацький отаман в степу серед ночі?

Твій дух не став приниженим і плюсклим, хоч слала доля чорні килими.

Коли виїхали за село, потяглися степи аж до самого неба, рівні та широкі.

Перо моєї пісні мережить пісні, що закликають в бій.

Коли ти любиш рідний край, радій, співай!

Дівчата засміялися, мов золоті горішки розсипалися по клуні.

Молоді чорняві скрипалі позакидали назад голови, так що на їх ледве держалися шапки.

Там, де зорі сяють з-за гори, над водою гнуться явори.

Але поки ще буде на світі хоч єдина людина сумна, доти буде між людьми бриніти моя пісня смутна-голосна.

Кайдани, шаленіючи, бряжчали, щоб заглушити пісню Кобзаря.

Хочеться полетіти туди, де мріють сиві обрії понад лісами та лугами.

Бачу за морями золоті дороги, де припав до неба синьоокий степ.

Невесело на світі жить, коли нема кого любить.

І комиші над берегом стояли, неначе половецькі чорні стріли на тлі червленого щита небес.

Хто ненавидить кайдани - тому війни не страшні!

Сонця виходять із своїх орбіт, щоб нас огріти у благій гостині.

Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і поплисти.

Білі каштани, світлі огні, де б не бував я, - любі мені.

Я обламаю хвилинам пальці, щоб не сплітались в печаль годин.

Загриміло, ударило так, наче розкололися всі найбільші карпатські верхи.

Хто потягне в рабство ту країну, де свободи стяг затрепетав?

Як надійшла любов справдешня, хлюпнула пригорщу тепла, моя душа, немов черешня, понад снігами зацвіла.

І розум мій, і серце, й віра кажуть, що путь моя правдива.

Де жертва, там і перемога!

Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось сміятися до смерті.

Хто угледів в час безчасся сонце крізь тумани, той для люду рідним батьком і пророком стане.

Темнота важчала, ніби самі гори змикалися над головою.

Найгіркіша правда утверджує в душі прагнення бути хорошим, бо правда за самою природою ніколи не принижує людської гідності.

Гора, на якій жила княжна, тепер зветься Дівич-горою.

Коли він зійшов на горбок, перед ним стали в повній красі всі ниви.

Ніхто не знав, коли й де побудовано цю шхуну.

Ще не прийшла весна, хоч ще гримлять потоки.

Та була у нього пісня і дзвінкою, і гучною, бо розходилась по світу стоголосою луною.

Якби лелека голосом озвався, то грек, мабуть, не дуже б здивувався.

Вода стояла на луках, скільки бачило око.

Я знаю, знаю, що не мови людей на світі поділили на злих і добрих.

Спереду засвічувались у тумані залізничні огні, ніби розцвітали велетенські золоті лілії.

Так шкода кожної хвилинки, що порошинкою пролине і зникне в прірві забуття, лишивши жаль і каяття.

Пішла вночі до ворожки, щоб поворожити.

Доки сонц зійде, роса очі виїсть.

Тепер я скрізь, де світло і любов.

Не можна допустити, щоб людиною керував страх.

Життя - це обирання з реп'яхів, що пазурами уп'ялися в душу.

На вулиці було дуже тепло, хоч...

Не сумуй, дівчино, бо...

Розкажи мені казку, що...

Учні повернулися, коли...

Батько повідомив мені, що...