Складнопідрядне речення з підрядними обставинними

Здоровий садок слався зеленими хвилями за домом на гору, скільки можна було скинути оком.

Квітує день на радощах буття, що нам кують зозулі із ліщини.

Як тільки займеться десь небо з другого боку, встає зараз червоний туман і розгортає крила.

Твій мужній голос музикою лине, як плескіт хвиль і сяйво без зірок.

Пташки, що влітку так співали, у ірій вже повідлітали.

Щасливий той, хто виріс на Дніпрі, перетинав його бистрінь глибоку.

Десь високо в небі, під самими зорями, що вже меркли і гасли, погуркував літак.

Намалюй мені ніч, коли падають зорі.

Як радію за ту людину, що загублену радість знайшла.

Посеред ріки бачу, де протікала бистрінь, зашипів, увігнувся і тріснув кількома сліпучими промінцями ясний лід.

Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому.

Бо коли над сонцем заплететься хмарка, а у серце стукне копитом зима – не нарвеш ти квітів у пожовклім парку, не нарвеш ти квітів, коли їх нема.

Де б у світі я не мандрував, завжди прохолодою сріблиться в пахощах густих калин і трав дзвонкова одстояна криниця.

Ми розвіяли хмари похмурі, щоб над нами сіяла блакить.

Щасливий майстер, що з тяжкої брили прекрасну постать висікав на радість людям.

І тільки тих поважають мільйони, хто поважає мільйони „я”.

Те, що було, минулося і знову не буде.

Пахне, кажуть, ромен гіркотою, наче пізня дівоча любов.

Я знову згадав ті хвилини, що душу п’янили мою.

Хай сторінки мої нерівні й незграбно зверстані рядки, бо в книгу дні мої мандрівні життя вписано од руки.

Жнива найменше схожі на народ, хоч і вінчають битви переможні.

Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися.

Бджолина сім’я, що медом іскрилися сотами, над гречками гула .

Щасливий, хто сни має милі.

На небі збиралися великі хмари, так що можна сподіватися дощу.

Якщо ви любите пісні, запрошуйте у гості птаство.

Те, що було, минулося і знову не буде.

Принишкли хати, наче присіли до землі.

Дерева благають, щоб парості розпустило в їхнім біднім краї.

З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут.

То не любов, яка не вміє бажати іншому добра.

Всі слова на світі замалі, щоб, як хліб, дзвеніти з краю в край.

Десь за перевеслом горбатого обрію, що весь видимий світ зв’язав у тугий та дозрілий сніп, зводилося сонце.

Дарма що стояло тихе сонячне безвіття, листя тріпотіло на деревах вздовж шляху.

Якщо взявся іти, кінця ти доходжай.

В небосхил задивившись далекий, де задумливо зорі горять, дві високі гілчасті смереки край заснулого саду стоять.

Який же хлібороб щасливий, коли із печі на світанку, мов сонце випечене з млива ми хліба беремо буханку.

Коли місяць запріг небо, засіяне зорями, й сошником своїм землю орав, наша сотня стояла дозорами біля чорної смуги Дніпра.

Хто не має крил, той не злетить у піднебесся.

Угорі озвалися журавлі, що взяли літо на крила і летіли з ними в далекий вирій.

Люблю той край, … .

У гаю, …, свято весни вповні.

Прийду я до тебе, … .

Вислів … є двоскладним реченням.

Я хочу знати, … .

Коли болять ноги, … .

…, адже мій дім знаходиться далеко.

… хоча я знаю, що це корисно.

Якщо немає бажання, … .

… хоч як мене не просіть.

Я чекаю день, … .

Мені цікаво знати, … .

Ти прийдеш до мене, … .

Відчуття холоду посилюється, … .

Ти нічого не зможеш побачити, … .

Вернадський вважав, що думка про унікальність Землі повинна стати повсякденною важкою турботою кожного, бо немає нічого дорожчого за її збереження.

Для всіх утіленням патріотизму є слово, рідна мова, якою розмовляли пращури, у якій міститься код нації, формується думка.

З-поміж безлічі книжок, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне.

Поезії, що входять до „Кобзаря”, складалися на тернистих дорогах поетового життя, писалися то в мандрах, то в казематах, мережилися при світлі білих ночей Півночі й у пісках пустель закаспійських, під самотнім сонцем вигнання.

Хоча більшість поезій Кобзаря написано поза межами рідного краю, наскрізно струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів.

щоб пісня линула з вікон.

бо тепло там і затишно в душі.

незважаючи на гамір та неспокій.

як любить сонце посивілий дід.

де зростають діти.

Де б хор не виступав, скрізь його радо вітали.

Коли приїхали з лісу додому, було вже зовсім темно.

Як купуєте товар, вимагайте від продавця чек.

Відколи знаю Оксану, вона дивує мене своєю терплячістю.

Якщо виходите з кімнати, світло автоматично вимикається.

Отут серед цвіту, здається що, якби людина навчилася мудрості в дерев, то не була б ворогом самій собі й природі.

Сонце вже котилося на захід, над полями здіймалася легка пара, у небі, як листя осики, тріпотіли крильцями жайворонки, зеленим соком пашіли трави у які причепурилися горбки.

Уявімо що світ, який нас оточує — це поле, а слова, які називають предмети навколишнього світу — рослини на цьому полі.

Проміння ламалося в хвилі, блищало, миготіло, рябіло наче хто сипонув на воду блискучими іскрами.

Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи холодком зелену землю, на котрій, чіпляючись колосками за гілки, буяє розкішна рослина.