Складнопідрядне речення. Безсполучникове складне речення

Щаслива у дворі мені сміється мама, і в неї зморшки всі ще глибшими стають.

Постать Лавріна все меншала й меншала, аж поки її не змили курява і далина.

Все в ній біліло: і стеля, і вишиті мережані рушники на стінах, і скатертина, і навіть нове чисте рядно…

Вже тиха осінь ходить берегами, на вербах трусить листячко руде.

Я втік би в темний гай, щоб слухать, як шепоче до листу лист і до квіток трава.

Квіти, які вона так плекала, прив'яли так, що деякі схилили пуп'янки й голівки...

Той, хто зерно в плодючу землю сіє, пшеницю косить, садить дерева, той на плечі планету підійма й несе в майбутнє, сповнене надії.

У ясному небі білосніжними айстрами пропливають хмари; на деревах чіткішає різьба пурпурових узорів; всі дороги дивовижно пахнуть свіжим зерном і яблуневим повівом.

Оркестр шалів, погрожував, благав, журивсь і плакав скрипок голосами, то шквалом бурі тишу розривав, то озивався десь під небесами.

Посріблені ліси окуталися тінню, а небосхил горить і віти золотить.

Щасливий майстер, що з тяжкої брили прекрасну постать висікає вміло на радість людям .

Кричать сови,спить діброва, зіроньки сіяють,понад шляхом щирицею ховрашки гуляють.

Роса потягла з вологих трав густий дух вимороженої бодяги, в’ялої бугили і пожухлого сіна, що позалишалося в кущах по торішній косовиці.

Доріжка була така вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало небо.

На леваді за верболозами тепер зібралося стільки синяви, що можна в неї брести по коліна, як водою.

Осінь врочисто звершувала своє свято в селі, в полях, у вибалках, у яких позастигали темні холодки.

Зайшло сонце—Катерина по садочку ходить.

Чіпка чує: недалеко з-за жита хтось співає.

Вітри вщухли ; розп’ялися хрестами вітряки на вигоні.

З дубів та чагарників звисали грона дикого хмелю, ніжний аромат сповнив усе повітря.

Бджоли раді цвіту, люди літу.

Самотній вовк полює скрадливо—він вистежує в основному завдяки нюхові.