Складнопідрядне речення

Морально високою може бути тільки людина вільна коли в неї залишається бодай часточка індивідуальної волі

В дитинстві відкриваєш материк котрий назветься потім Батьківщина.

Поки ми собі на здоров’я тут говорим про сотні тем гине час стікаючи кров’ю не написаних нами поем.

Літні люди якщо вони мудрі завжди мовчать.

Я вдячна Богу що послав на землю шляхетну душу втілену в тобі.

Вже скоро день що їм іти до шлюбу.

А тут ще та комета велетенська що наче в небі схрещені мечі.

Ми є тому що нас не може бути.

Оце, що від мене лишилось, то власне уже не я.

Чи нас Господь почує усіх разом коли так просить кожен про своє?

І тільки при людях мабуть дерева тремтять від жаху бо кращих із них поведуть ні за що ні про що на плаху.

Десь, кажуть, є гора де не співають птиці.

Якби мені ти стала за дружину яка б то радість увійшла в мій дім.

І якщо впадеш ти на чужому полі прийдуть з України верби і тополі стануть на тобою листям затріпочуть тугою прощання душу залоскочуть.

Як хочеш від людей шаноби любов і гнів бери у путь.

Я прийшла у цей світ щоб пройти обережно не завдавши ні смутку ні сліз.

Людині треба щоб її робота залишалась після неї самої жити.

Коли так душу випалила зрада то вже душа так наче й не болить.

Світ зігрів він своєю любов'ю переміряв шляхи вікові щоб ніколи конвалії кров’ю не ридали ніде у траві.

Згадайте в поспіху вагона в невідворотності зникань як рафаелівська Мадонна у вічі дивиться вікам.

Рятуй мене врятуй мене бо гине моя душа задивлена в чужу.

І стежечка де ти ходила колючим терном поросла.

Мене дивує що в дитинстві мене нічого не дивувало.

Ті, що народжуються раз на століття умерти можуть кожен день.

Коли цінуєш кожну мить то й час тебе тоді цінує.

Хочу жити в паланні зоріти в блакить щоб від серця любов іскрила.

І щоб родині нашій жити в мирі кую меча леміш і чересло.

Стоїш високо не будь гордим стоїш низько не гнись.

Вже так натомився за краєм своїм тужити що вірші здавалось ридають уже під пером.

Моє життя руйновище любові де вже ніякий цвіт не процвіте.

Коли в похід виходила батава її піснями плакала Полтава.

Тебе незнаного впізнаю як син вигнанця впізнає прикмети батьківського краю.

Пісками літ у дзвоні потонулому все заніміло щезло одгуло у проминулому у промайнулому де ще тебе у мене не було.

Недумано негадано забігла в глухомань де сосни пахнуть ладаном в кадильницях світань.

Певно в кожного є заповітні пороги звідки нас проводжали в життя матері.

А ти ідеш туди де синій морок.

Бо хто в землі надовго зупинився на того шаром осідає пил.

Їхня пам'ять музей коштовностей які ми колись розгубили.

Куди б мене в житті не прихилило, а все одно до тебе я вернусь.

Війна це тир де цілий світ мішені.

Якби ти знав як солодко нестерпно і як спочатку я тебе люблю.

Як зберегти в собі це серце коли воно не кам'яне?

Як не полюбиш в мене вистачить на двох любові.

Спливло життя як листя за водою.

Мені дорога лише земля з якої я росту.

Як там не буде а все-таки є твій силует у вікні золотому.

Не називай солодким те що породжує гіркоту.

Чи може в цім калейдоскопі літ де все нещадно звичне і буденне ти просто мені дивишся услід і трохи любиш сни свої про мене?