Складнопідрядне речення

Хто знання має, той і мур зламає.

Добре того вчити, хто хоче все знати.

Хто вчиться змолоду, не знає під старість голоду.

Хто п’є зілля джинджури, той забуде дорогу до лікаря.

Неподалік од татарського броду, де навшпиньки спинався долинковий туманець, окреслилася постать людини.

Семен рукою розгладив недовірливі зморшки на чолі, хоча й позаздрив спокійним снам батька.

Так дівчині хотілося, щоб ніхто не побачив її.

Ярослав руками перебирав стебла пшениці, у яку вже ввійшла золотінь

На хвилину зупинялися, щоб дати коням відпочити.

Хлопці держалися разом і, йдучи, розглядалися по сторонах, щоб добре затямити дорогу.

Дозорці дали знак, щоб веслярі рух весел припинили.

Повільно, обережно ступаю по чорноземові батькового городу, щоб йому боляче не було

В таку добу під горою, біля того гаю, що чорніє над водою, щось біле блукає.

Обрій почала огортати все густіша і густіша темрява, і небо стало схожим на

синьку, густо розведену в воді.

Подихав свіжий вітерець; по ставку плигали маленькі хвильки і сріблом блищали на сонці.

Стояла така тиша, що чути було шепіт сніжинок із пожовклим листям.

Де обрії гойдалися вітрами, осінній ранок барви розливав.

Мені ввижається, що з тих іскорок встають водограї.

Бліде небо мигтить зірками до блакиті, що оповила степову далечінь.

Люблю слухати, як гудуть бджоли.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Як не буде птахів, то і людське серце стане черствим.

Де щастя упало, там і приятелів мало.

І неначе ще й досі я чув, як в акаціях вітер шумить.

Я вірю в те, що вернеться тепло.

Звідки птах випурхнув, там і гніздо знайдеш.

Те, що було нам співучим, ясним, хай ще дужче рясніє другим.

Андрієві було тільки дев'ятнадцять років, хоча через свій зріст він видавався вже до­рослим парубком.

Там, де рідні кожна стежка і стеблина, бро­дять мої думи і пісні мої.

Над голубими вітряками плив журавлиний караван, неначе кликав у дорогу.

За гречками, де ніжним плетивом ткався сивий туман, показалось

село.

Часом можна висловить пейзажем те, для чого слів нема людських.

Вогню не засвічували, бо ясно світив місяць у небі.

Коли поспіє виноград , додолу гнуться ніжні віти.

Ми знали велике озеро, де щороку гуси зупинялися й жили тижнів зо два, а то й більше.

Не плюй у криницю, бо з неї ще будеш пити водицю.

Біжить стежина в сад у зарості малини, яка дозріла вже і запахом п’янить.

Благословенна тиша стояла над волошковим засніженим світом, що на невидимих решетах пересівав сяйво і під темінь.

Ніколи не знаєш, що подарує берегові розхитаний і розскриплений пароплав.