Складні речення з різними видами сполучникового і безсполучникового зв’язку

Щоб затримати якнайдовше цвітіння, утримуйте рослини в якомога нижчій

температурі або принаймні на ніч виносьте до прохолодного приміщення.

День сонячний і прозорий, і хочеться, щоб йому не було краю.

Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце.

У верховіттях вітер колобродить, сумує стежка дичками внатрус.

Тримаючи в руках серпа на якому вогко зблискувало сонце мати ступала над галузиною струмка і об її ноги билось волоття трави.

Тут росли колючі кущі терну шипшини та глоду красувалися й дозрівали на вітах ламкої крушини темно-червоні ягоди що їх у народі звуть вовчими.

Минає літо осінь вже бреде лісів багрець торкнувся вересневий і пахне чебрецем і листя де-не-де кружляючи лягає під дерева.

З вітром шепочуться квіти пісня дзвенить про любов і над свічадом ріки місяць примарний зійшов.

Якщо придивитися до квіточки каштана, то можна помітити на ній барвисті плями.

Хвиля більшала, проте козаки були байдужі до неї: не первина їм в море ходити.

Тепло було й вишні цвіли рясно.

Дівчина, обсипана квітами, іде, немов пливе лебедонька у воді.

А малі хлопці йшли з рукавицею, у якій повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху.

Уже травень засвітив свічки каштанів білі, і йде в квітках весна у рідному краю, я так його люблю, що передать не в силі в закоханих словах усю любов мою.

Над річкою, в чистім полі, могила чорніє; де кров текла козацькая, трава зеленіє.

Нині кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі і тривоги.

Одного весняного ранку, коли під моїм вікном брунькував фіолетом бузок, на ранніх яблунях розпускався рожево-білий цвіт, я вийшов з хати на подвір'я і став як зачарований, - у саду дзвінко витьохкувала якась незнайома мені пташка.

Дехто і мене пізнає - догадуюсь по несподіваних окриках позаду; чим я більше наближаюся додому, тим тяжче стає від ваги тих несподіваних тривожних окриків.

Удень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні.

У п'ятницю, перед самою війною, сон мені приснився: вийшла я з хати, стала на взгір'ї, а внизу наш Дніпро і Кошова поєдналися, розкинулися, як розкидаються небеса прозові.

Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля.

День той ткався і ткався із різних настроїв, у яких переважав радісний, та

подеколи до нього долучався і сумний.

Так це ім’я прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище

Черемшина, яке взяв від назви річки Черемош.

Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу.

Листя не може плисти проти течії, воно жовтіє від туги, опадає, і вода відносить його до моря.

Той, хто з народом долю поділяє, від нього має щедру нагороду.

Поети йдуть за горизонт — поезія зостається віч-на-віч з вічністю.

Одного зимового погожого дня забарабанили, заспівали дзвіночки — на нашу вулицю ввірвалася трійка в яблуках.

На нього чекало багато роботи: треба було виносити з хати сіно й жолобки з-під насіння, протерти вікна, поставити сітку, розтикати попід стелю деревій

Мовчала трава, мовчало віддалік громаддя копиць, схожих на вершників, усе потонуло в безобрійній німій тиші.

Я слухав рідну пісню, рідну мову, і вона лилася струмком, у якому переплелись запахи калини, чебрецю, лепехи.

І на цих високих пам’ятниках спочивають не тільки запізнілі перелітні птахи, а й, здається, у надвечірніх сутінках дрімають обважнілі хмари.

Вишнево-яблуневі садки, що сьогодні зранку були такі змерзлі, подобрішали,

потеплішали, і село звеселіло, людські обличчя погіднішими стали.

Позеленіли вікна, повітря стало бузково-синім, і верхівки тополь вигойдувались на поривчастому вітрі.

Дурманом віяло з густих заростей, які двома застиглими хвилями означали нічну вулицю, танучи в повітрі, а з обійсть долинав дух матіоли

Мати брала пучками ягоду, несла до вуст, і коли роздушувала черешню, то в кутиках уст спалахував сік.

Ти до мене прийшла не із казки чи сну, і здалося мені, що стрічаю весну.

Рожевий пил спадав, синіло все кругом, і коси золоті зоря вплітала в трави.

День і ніч стугоніли під вікнами ковані колеса возів, коні кресали копитами іскри, від ходи танків тремтіла хата.

Марко піднімається на підсинений пагорб, де крізь сон зітхає кучерявий овес, і застигає на місці: од вітряка до нього йде його Оленка з білим вузликом у руці

У сю величну хвилину тихо розгортаються кущі — і на галявину виходить Хо.

Хо сидить посеред галявини, а навкруги нього панує тиша.

Долиною повилась річечка, наче хтось кинув нову синю стрічку на зелену траву.

Межи зеленими килимами біліє гречка, неначе хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці, а з поля віють чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток.

Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого перебування на чужині?

У такому, власне, стані блукав я одної весняної днини понад річкою Прутом

Але ні, се не уява: я чую, як пісня дужчає, здіймається вгору, перекочується могутнім грюкотом і гине тихим акордом у плюскоті зливи.

Не встиг я ще й раз озирнутися гаразд, як по моїх напружених нервах ударила хвиля рідних, близьких мені звуків.