Складне речення

Поет не боїться від ворога смерті, бо вільная пісня не може умерти.

Земля моя готується до сну, але я довго ще не буду спати.

Дорогою з вишумом промчала машина, десь мукнула корова, коло криниці брякнуло відро.

Зійшла вода з Дніпрових берегів, збудивши в лозах челядь комарину.

Я на гору круту кам’яную буду камінь важкий підіймать і, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать.

Дощ пройшов, і світлі ручаї в синє море виливають воду.

По пшеницях і по житах ходить вітер, гонить золоті хвилі, пестить ті жита й пшениці.

Це річка в гості поспішає до нашого села і несе в подарунок свої жовті квіти та пишні голоси.

Праця садівника неспокійна, але почесна і самою своєю суттю мирна.

Ось вітер шарпнув хмару лісу щосили, а блискавка яструбом кинулася з висі.

Не загримів ні грім у хмарах, ні зловісні блискавки не розкраяли неба врочистим спалахом.

Минає дощ, та від його краплин не стане на душі моїй тепліше.

Останній промінь ловить листопад, щоб підсушити обважнілі крила.

І красується в полі жито, і лунає дитячий сміх.

Потягли ген осіннього воза вересневі натруджені дні, їх, бува, обпікає морозом, вони йдуть по колючій стерні.

Іду по горі й бачу: з-під каменя вилітають оси.

І всі зрозуміли, що яскрава зірка над обрієм – ранкова зірка.

Від ніжності народжується ніжність, як виростає із зерна стебло.

Змалку його обступали білі стіни, на яких висіли вишиті маминими руками рушники.

Ні людей, ні хат не було, але смужечка синього диму снувала поміж деревами.

Плине білий човник, вітер ледве дише...

Гуляють селом здичавілі вітри, зривають листки золотисті.

Мріють крилами з туману лебеді рожеві, сиплять ночі у лимани зорі сургучеві.

Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе.