Складне речення .

Тихо в полі, гай темніє, наступає літній вечір.

Достиглі зорі випадали з небесного життя, не досягнувши земного і, можливо, були щасливіші в своєму падінні.

Багряний вечір догорів, і попіл падає на місто, переливається намисто понаддніпряних ліхтарів.

Я помітив цікаву закономірність: життя людське – то плин загалом малоцікавий, розмірений, навіть нудний.

Ішла весна своїм походом смілим, і по саду лилась вона квіток зеленим пилом.

То шумів зелений лист, то в вінку мінився золотом ряст весняний, то золотим дощем лились пісні.

Дерева мене чекають, і падає листя на стежку, і падають зорі в долоні, коли падає сон у траву.

Цей шмат землі, що колесом одкочувався від татарського броду й козачої долини, і досі не мав власної назви, хоча тут люди не раз знаходили непевний притулок від ординців.

У городі, де грають струни п’яні, де вічний шум, де вічна суєта, я згадую слова твої неждані.

Минула тривожна беззоряна ніч, і там, де попелясті сніги єдналися з небом, почав відділятися світанок.

Я кажу: не було б Дон Кіхотів, вже давно б посивіла земля.

Сон літньої ночі колись мені снився, коротка та літняя нічка була, і сон був короткий, – він хутко змінився і зник, як на сході зоря розцвіла.

Синіє небо, пливуть і пливуть по ньому хмарини, зеленіють на землі гаї та діброви, мріють у тремтячому мареві далекі села, пахне дозрілими хлібами, і тихо-тихо всюди, і тільки пісня тужить та скаржиться.

Там я творю її наново – і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї.

На небі зчинилась гуркотнява: кидало колоддям, ламало, трощило, луною розкочувався гук над хмарами по широких небесних просторах.

Ліс був смерековий, видно, планово саджений, бо смереки заступали одна одну, як солдати в рядах, і творили своєрідні тунелі.

Легко й радісно зітхнув густий хуторський парк із столітніми дубами, і тихо забриніли маленькі шибки в низенькій хаті-землянці, що притулилась самотня до панського парку.

Ранішній солодкий сон; страшенно хочеться спати: біліє полями туман, так що на травах лежить роса– молоко.

Паляник порався в дворі коло воза; його жінка, Одарка, вийшла з хати і простягла руку до старого кострубатого стовбура сухої груші.

Не поет, у кого думки не літають вільно в світі, а заплутались навіки в золотії тонкі сіті.

Вони проходили мимо дивною сповільненою ходою,зупинялися на мить , і їм здавалося, що вони ступали по дні великої прозорої річки.

Букет півоній, умитий ранковою росою, поширював п’янкий запах – власне, в руках її неначе вигойдувався букет п’янких пахощів.

Хтось невидимий смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли.

Ніч темніє, і ясніють зорі, море плаче, й темрява шумить.

З того вечора я часо приходив до дядька Себастьяна, коли він мав час, ми разом читали якісь книги, газети чи гомоніли про всяку всячину.

Зліва співали струмки, що збігали з гір, і кожен з них мав свій голос.

З цієї хвилини все те, що він бачив навколо себе, чув і відчував, повнилося для нього новим змістом: йому ніби вставили інші очі.

Віз наш увесь дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно казали притягає грім.

Більшого горя я не знаю, коли нива горить і чорніє зернина, тліє земля, де ромашки цвіли, сохне навічно тонка тополина.

Стоїть гора високая, зелений гай шумить, пташки співають голосно, і річечка блищить.

Я знаю: тут проходили бої і вороги ломились в ці ворота.

Ми з тобою зустрінемося, або коли закінчиться навчальний рік, або, коли поїдемо у село.

Осінні дрібні дощі падали на сумовито принишклу землю, і зелено потемніли води в озерах, коли Михайло і Соломія попрощалися з лісником і лісничихою.

Коли почалася гроза, гра пирипинилась і діти кинулись бігти додому.

Клекіт млина термосить пітьму, а вона чіпляє тендітні зірки, що зриваються і стрімко линуть десь на заставську соснину.

Зліва співали струмки, що збігали з гір і кожен з них мав свй голос.

[ ], і (коли ), (як ).

[ ], і (коли ), [ ], (як ).

[ ], і [коли ], (як ).

Не знав, що любов може розтопити й нйчерствіше серце.

Минуле було прожите для того, щоб ствердити майбутнє.

А наше діло - все це прополоти, аби хоч крихту істини знайти.

Доки людина не втратила здатності червоніти, вона ще людина.

Якщо вибирати між красою і правдою, я виберу красу.