Складне багатокомпонентне речення з різними видами сполучникового і безсполучникового зв’язку

Про юність золоту, що одцвіла зорею, лишились старості лиш спогади одні (В. Сосюра).

Осінній вітру крок, і хмари над землею, і пада жовтий лист в вечірньому огні (В. Сосюра).

Коли почую твій співучий голос і легкий сміх навколо забри­нить, мені здається: серед поля колос гойдається і пташка десь дзвенить (П. Филипович).

На старості літ Джеря любив довгими зимніми вечорами розказувати дочці й онукам, де він бував, що він бачив, в яких краях ходив, з якими людьми зустрічався (І. Нечуй-Левицький).

коми;

двокрапки;

тире;

крапки з комами.

Сонце і повітря лоскочуть щоки, а зелень ялинкових гілок виглядає з-під снігу так свіжо, що здається, надворі стоїть весна, одягнена у білі шати (М. Коцюбинський).

Минає літо, осінь вже бреде, лісів багрянець торкнувся вересневий, і пахне чебрецем, і листя де‑не-де, кружляючи, лягає під дерева (Л. Тендюк).

В ті дивні дні, коли мої штани іще тримались на одній підтяжці, я все ніяк допетрати не міг, що крутиться земля, мов куля кругла (Б. Олійник).

Всі рухи його, важкуваті звичайно, ставали у танці легкими й повабними, ноги ледве торкались землі, руки гнулись, як гумові, вся фігура його нагадувала тонку й гнучку лозину. (М.Коцюбинський).

Признаюсь – заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі.

Пропасниця тіпала, гарячка палила вогнем, а в грудях так кололо, що Остап на превелику силу діставав собі воду.

Удень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні.

Сон раптом щезає, як змитий водою, і баба чує своє ма­леньке тіло, якому твердо і зимно лежати долі, на тонень­кій ряднині, у вогкім кутку.

Тепер поле все ширше розкривало свої рамена, все далі розстеляло свою одежу, і коли хлопець зійшов на горбок, перед ним встали в повній красі всі ниви, зелена пляма низької луки, далека смужка лісу.

Покірливо дав я себе забрати і, поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів.

Квартири Чубинських гості добре не знають, бо вони не­давно переїхали сюди, а коли побачать замкнені віконниці, то подумають, що дім порожній.

Спочатку Маріуца тільки світила на Раду своїми очима, а він злегка підморгував їй гарячим оком та чорним вусом, але коли скрипка починала підсипати жару, молодиця не витримувала й кидалася в танець.

У вікна било полудневе проміння і видно було, як цілим морем пливли кудись ще зелені ниви, дев'ятсот десятин панського поля, що спускалося часом у балку, а потім зді­ймалося знову, як хвиля.

І вицвітали писані тарелі, і плакав батько, і пливли роки, — коли над нею не було вже стелі, а тільки небо, небо і зірки… (Л. Костенко).

Час ішов непомітно, вже зовсім задніло, заграли сонячні мечі за лісом, небо стало вищим, а рибалка укоськував рибину (Ю. Збанацький).

Скільки ніс я для тебе тривог і тепла, але ти, як весна, стороною пройшла (В. Симоненко).

Довго ще говорили обоє, обмірковуючи прочитане, знову вони замовкали з приводу якоїсь думки, що випадково надходила одному чи другому до голови (І. Сенченко).