Розділові знаки у складносурядному реченні

Тільки коники сюрчать та перепел іноді підпадьомкує.

І наперед не треба ворожити і за минулим плакати не варт.

Над Дніпром клубочиться задуха і пахне степом сизий деревій.

Пливе над світом осінь як медуза і мокре листя падає на брук.

Нове століття вже на видноколі і час новітню створює красу.

Хай наше слово не вмирає і наша правда хай живе!

І журиться вікнами наша хатина і шепче задумливий сад.

Лиш храм збудуй а люди в нього прийдуть,

Танула сиза мла й у первісній величі сходило сонце.

Гроза пройшла і грім ударив десь збоку.

Козацький вітер вишмагає душу і я у ніжність ледве добреду.

Лиш гул од копит степом котився та хліба шелестіли.

А вже весна і знову серця щем і знов надія мертва оживає.

А літо йде полями і гаями і вітер віє і цвіте блакить.

Реве Дніпро й лани широкополі медами пахнуть колосом шумлять.

Не сплять лиш цвіркуни і фонтан та кліпа очима-зорями небо.

Чи то мені здається чи то справді свист тихшає?

Під вечір стихли голоси й засяяли в небесах зорі.

А гуси знов ґелґочуть на озерах і пахнуть медом плавні навесні.

Або розумне казать або зовсім мовчать.

Тепло було й вишні цвіли рясно.

Заснули доли і полонина в тиші спить.

Ураз труснуло всю світобудову і тиша впала на свічадо плес.

Ясно ще осіннє сонце сяє та холодом осіннім вже в повітрі потягає.

Чи то мій сон чи просто чорна магія чола.

Микола направив струни повів смичком і жалібна пісня розляглася по хаті.

На яру стояло чималеньке село і посеред села біліла невеличка нова церква.

Проходять покоління по землі та кожне творчий слід свій залишає.

Зустрілись двоє пізно по зимі та вже на скронях паморозь зимова.

Чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум’ям згорю.

Чимось зарадиш людині і на душі легко весь день.

Чужих два слова в пісні буде і пісня вся тоді чужа!

Озвався постріл над рікою і на коня схиливсь козак.

Давно закінчилася злива і хмари розійшлися.

Квітує жито і ячмінь колос викидає.

Пройшла гроза і ніч промчала.

Глянуть не встигнеш і вік промайне.

Зросли заводи і міста і відступили хащі.

Дунув вітер понад степом і сліду не стало.

Минуло чимало років і крила поважчали.

1

2

З

4

5

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки та вже, крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже, крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти, ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже, крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже, крута і непокірна ти випросталася для волі.

Безконечні стежки скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба.

Безконечні стежки, скриті інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба.

Безконечні стежки, скриті, інтимні наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба.

Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба.

Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба.

Чумацький віз тихо рипить піді мною а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу.

Кам’яні баби стояли на курганах і сліпо дивились у далечінь та ще високо в небі шугали орли шукаючи нової поживи.

То по полю б я хотів чорним вихором летіти то мавок серед лісів я б ловив на зойк трембіти.

Дерево стояло ще голе однак на вітах його вже починалось пташине життя.

Шаблю вибито з рук але з серця не вибито дух волі й жадання краси!

Прилинув вітер і в нічній хатині він про весняну волю заспівав.

О котрій годині прибуде до Києва поїзд і хто нас зустріне?

В очереті кахкала дика качка й сплескувала велика риба.

Вітер війнув і листя з клена жовте полетіло.

Не то осінні води шуміли збігаючи в Дунай не то вітер бився в заломах провалля.

Усе іде але не все минає над берегами вічної ріки.

Хай наше слово не вмирає і наша правда хай живе!

Я знаю тут усіх і знають всі мене.

Людина родиться для щастя й для радості і бореться вона і діє во ім'я щастя.

Згасає день і море вечоріє.

На річці приємно хлюпала вода й тихо шелестів очерет.

Ти спиш і вітер спить.

А вже мене ліси ті виглядають і я вже виглядаю ті ліси.

Черкне хтось сірник і на мить виткнеться з пітьми з десяток сірих облич.

Весь день ми так кудись пливли і цілісіньку ніч вило море.

Біля хати моріжок розіслався та мальви гордо височіють.

Соломія приклала до рани мокру ганчірку і Остапові стало легше.

І летять гуси і летять журавлики і літа мої листом осипаються.

Життя справді складне і єдиний у нього підручник - досвід.

Тільки зрідка стогнуть пугачі чи регочуть сови.

Головна ознака таланту - усвідомлення своїх бажань.

Ознака талановитої людини - радіти з чужих успіхів.

Дощик перестав - і все навколо запахло, посвітлішало. заблищало.

І честь, і ганьба - усе залежить від самої людини.

... і почалася злива

... і підняв у небо дим

... і поніс опале листя

... і листя вмить облетіло

Знову хмуриться осінь і туманиться даль

Приходить пісня і душа затьмарена усе на світі може зрозуміти

Людські істоти слабкі і їх легко зранити

Пройдуть роки і виллються на папір сміливі бунтарські рядки

Навкруги мене колоситься пшениця, і мак червоніє.

А десь біжать залізні коні і пахне холодом трава

Ми йшли удвох і вишні осипали рожевий цвіт на трави і хвощі.

Одна мить - і м'яч перелітає лінію поля збоку від воріт.

Сучасний світ нас випробовує, і ми вчимося бути собою.

Сині роси зблискували на травах і сонце купалось на левадах.

Реве Дніпро й лани широкополі медами пахнуть.

Десь у хлібах кричав перепел і туман стелився од річки.

На хвилину раптом стихли голоси і спинилися тіні.

Хвилина ще і схід розпише в сліпучі барви небосхил.

Пройшла гроза і ніч промчала і знову день шумить кругом.

Важким холодним сном спала земля а високо над нею притаїлися зорі.

Тепло було й вишні цвіли рясно.

Дощ пройшов і світлі ручаї в синє море виливають воду.

В одну мить розсунувся простір і стали ближчими зорі.

і радісно випромінюють веселковий розмай.

тихо милуючи око веселим сяйвом.

однак сонце вже осяяло горизонт.

адже ранок холодить оксамитові трави.

бо тільки займається на день.

заступивши темрявою небо.

які змусили все живе зачаїтися.

і ринула стоголоса злива.

і зависли над молодими садами.

пішов густий літній дощ.

Забілена в тумани Говерла чатує на обрії й укриває мережаною тінню все довкола.

Забілена в тумани Говерла чатує на обрії, деінде промайне крилом сполохана птаха.

Забілена в тумани Говерла чатує на обрії, ніби роззираючись на всю Чорногору.

Забілена в тумани Говерла чатує на обрії, де вже займається молоденький день.

Забілена в тумани Говерла чатує на обрії, та зорі тремтять у нічній прохолоді.

і води, цих першооснов життя.

а людина - без щастя.

як квітка без води.

тому що усе живе загине.

яке яскраво світить високо в небі.