Розділові знаки у безсполучниковому складному реченні

У житах заблудилась дорога нагорбатились верби над нею за ними прокльовуються зорі.

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває.

Після пам’ятної втечі у грозову ніч кінь дуже змінився: він став передбачливіший та обережніший.

Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці і на дошці починав малювати якогось святого.

Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі.

Чорніє поле, і гай, і гори, на синє небо виходить зоря.

У хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника.

Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті.

М’яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо.

За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори.

Хвилями струменіло сяйво місяця, спливало по листі червоного юдиного дерева, по білих колонах, по одежі султана.

Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше

А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне!

Але нелегко було знайти вихід: довкола їжилися обриви скель.

Але він не міг того зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям.

Тільки Тоня як гляне в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони із Віталиком!

Кожна деревина має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного дядька Семена.

Кузька задки виборсався з-під порога, оглядівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр.

Селом знову розносились голоси: дівчата йшли ворожити.

Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують.

Це ще не сльози — це квітуча вишенька.

Менше вкусиш — більше ковтнеш.

А зійдеш на пагорб — перед тобою вдалині, за маревом сонця, блакитніє оте високе, вершечок мрії дитячої.

Дощ надворі — восени хліб у коморі.

Тільки став, задер голову — птаха вже занепокоїлась, заворушилась.

Минув рік, минув другий — козака немає.

Сіроманець уже не котився — його котив вітер.

Згайнуєш на жнивах хвилину — втратиш не одну зернину.

Довгі плакучі трави крили тепер боки гори дзвінки корів обзивались як далеке зітхання.

У садку ворушилося чорне як гадюччя гілля стьобало по туго напнутих дротяних розтяжках поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок білів сніг.

Тихо дзвонить хвоя смерек тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі плачуть дзвінки корів.

Зелена отава царинок розцвіталася раптом вздовж Черемошу плив різнобарвний потік.