РМ. Брат Панаса Мирного

БРАТ ПАНАСА МИРНОГО

Поміж чотирьох дітей миргородського урядника Якова Григоровича Рудченка найбільш талановитими були двійко старших - Іван та Панас. Про автора «Хіба ревуть воли…», «Повії», «Лимерівни» знаємо чимало. Іван – відомий далеко менше і переважно як співавтор роману «Хіба ревуть воли…» У свідомості пересічного читача його ім’я пов’язується саме з цим романом. Дуже рідко згадують його діяння в іншій царині, хоч мав Іван талант неабиякий і до рідної культури зробив чималий внесок. І хто знав, як торував би свій життєвий шлях видатний його молодший брат, аби в юні роки не мав за заступника і порадника його, Івана…

Іван був у сім’ї первістком. Народився на чотири весни раніше за Панаса – 1945 року, в Миргороді. Дитячі його літа минали над Хоролом, під густоцвіттям медвяних лип, серед духмяних степових трав, у хатині, над якою, вітаючи вранішнє сонце, лопотів крильми бусол, а між кучерявих вишень врунився хрещатий барвінок, насаджений теплими материнськими руками.

У Миргороді Івана віддали до повітового училища. Проте докінчував він освіту в Гадячі, куди батька перевели служити. Тут уперше записав Іван народну казку від старезного діда-пасічника. З того й почалося.

Чи в Гадячі ярмарки, чи десь геть далеко, за двадцять верст, а Іван туди таки піде. Товчеться між рядами та все прислухається. Там уловить соковите слово, там влучну приказку, а як зачує кобзаря чи лірника, то вже не відтягнеш. Миттю туди і до самої темноти слухає, слухає…

Повернеться додому втомлений, голодний – зате щасливий. Сяде за стіл і до перших півнів записує почуте. А то, буває, приведе кобзаря до господи. Тоді збирається вся родина, скликають сусідів, і для всієї вулиці настає свято.

Після завершення науки Іван подався на службу до Полтави. Там заїдала бюрократична рутина, тож мріяв хоч на який тиждень вирватися до батькової оселі, послухати й записати пісень пастухів, чумаків, пасічників…

Приїжджав у вишиваній сорочці, свитині, червоним поясом підперезаній. Стражники аж від злості кипіли, та присікати боялись – у самому губернаторстві служить!

1867 року Іван вступив до Київського університету вільним слухачем. Жив у Драгоманових, готував до друку перші збірки народної творчості – «Чумацькі народні пісні».

А потім доля знову вкинула до задушливої канцелярії. Цього разу в Житомирі. Як чиновник з особливих доручень роз’їжджав повітами, бував у селах. Особливий хист мав до економічних наук, що й відбилося на кар’єрі: від звичайного писаря доріс до управителя канцелярії, а пізніше члена ради міністерства фінансів у самому Петербурзі. Все рідше ім’я Івана Білика (такий псевдонім мав Іван Рудченко) з’являється у пресі…

Може, найяскравіше уявлення про душевний стан талановитого літератора й критика, закинутого долею в глухі нетрі чужинецького чиновницького існування, дають такі рядки:

Вітри, негода та недоля

Помчали з рідного нас поля

Та на чужину занесли.

І стали ми своїм чужі,

Чужим не рідні…

У холодному Петербурзі він був таким одиноким! Україна жила своїм життям, він – своїм. Помер у Куокколі (Фінляндія). Автор некрологу писав, що Іван Рудченко був рідкісним щирим гостем у чиновницькому середовищі, яке його й занапастило.

Так, він був співавтором роману «Хіба ревуть воли…» Але, крім того, був автором багатьох, невідомих нині, ліричних поезій, белетристичних творів, перекладів творів Тургенєва, Міцкевича. Гейне, Байрона. А ще був визначним фольклористом та етнографом.

(503 слова) (За В. Туркевичем)

У родині миргородського урядника Якова Рудченка росло:

Іван Рудченко був старшим за брата Панаса

Найпершу народну казку Іван Рудченко записав

Збирати усну народну творчість юний Іван ходив

Відразу після завершення науки Іван Рудченко служив

Вільним слухачем Іван вступив

Навчаючись у Києві, Іван жив

Перші збірки народної творчості Івана Рудченка – це

Іван Рудченко друкувався під псевдонімом

Помер Іван Рудченко