Речення з різними видами зв'язку

Навіть тоді, коли не мали ніякого діла, материні руки не залишалися в абсолютному спокої, вони легенько ворушились, як ворушаться під водою стебла водяних лілій від ледь чутної течії (Є.Гуцало).

Сотні літ нас розпинали, та не побороли, бо не вмерла Україна, і не вмре ніколи (Д.Павличко).

Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім (Народна мудрість).

Коли наука досягає якоїсь вершини, з неї відкривається широка перспектива дальшого шляху до нових вершин, і відкриваються нові шляхи, по яких наука піде далі (С.Вавилов).

Достиглі зорі випадали з небесного життя, не досягнувши земного, і, можливо, звичайний осінній листочок був щасливіший за них.

Тихо в полі, гай темніє, наступає літній вечір.

Багряний вечір догорів, і попіл падає на місто, переливається намисто понаддніпряних ліхтарів.

Я помітив цікаву закономірність: життя людське – то плин загалом малоцікавий, розмірений, навіть нудний.

І хоч зараз гудки вже відмінено, проте Віруньці й досі вони часом озиваються в душі, адже під спів цих гудків привело її кохання на Зачіплянку. (О. Гончар)

У темряві подеколи траплялись ягоди, вони проходили мимо дивною сповільненою ходою, і їм здавалося, що вони ступали по дні великої прозорої річки. (Є. Гуцало)

Букет півоній, які мати несла в руці, поширював п'янкий запах – власне, в руках її наче вигойдувався букет тонких пахощів.

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимий смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипки. (М. Стельмах)

Минула тривожна беззоряна ніч, і там, де попелясті сніги єдналися з небом, почав відділятися світанок.

Я кажу: не було б Дон Кіхотів, вже давно б посивіла земля.

Сон літньої ночі колись мені снився, коротка та літняя нічка була, і сон був короткий, він хутко змінився і зник, як зоря.

У городі, де грають струни п’яні, де вічний шум, де вічна суєта, я згадую слова твої неждані.

Остап подавсь на розвідки і скоро вернувся, щоб заспокоїти Соломію: скрізь тихо, спокійно, днина тепла й ясна.

Ранішній солодкий сон; страшенно хочеться спати, і сниться: біліє полями туман, а росою – молоко, холодне і смачне-смачне, перекликаються півні.

Гості почали прощатись, але тут Тетяна Степанівна згадала, чого вона, властиве, прийшла.

Кілька разів Остап ускакував у воду мало не по пояс, часто Соломія з розгону натикалася на кущ верболозу, але кожен раз вони давали собі раду і знову мчали вперед, добуваючи останні сили

Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі.

Сон раптом щезає, як змитий водою, і баба чує своє маленьке тіло, якому твердо і зимно лежати долі, на тоненькій ряднині, у вогкім кутку.

Удень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні.

Пропасниця тіпала, гарячка палила вогнем,а в грудях так кололо, що Остап на превелику силу діставав собі воду.

У гущавину бору долітали з міста передзвони, і, можливо, не один звір, нашорошившись, слухав одноманітне гудіння і мчав потім, сполоханий, в такі хащі, де давно не ступала людська нога

Крізь шибки вікон стежили за рекрутом сиві бабусі і він, вітаючись із сусідами, йшов вузенькою вулицею, де поряд з іншими убогими хатами стояла його хата з трьома вікнами і такою давньою покрівлею, що вже замість соломи виднівся суцільний мох з, якого буйно росли окремі стеблини жита (А. Шиян).

Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, і є живі скарби, що йдуть по землі від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу (М. Стельмах).

Погортайте сторінки сивих віків, і вам відкриється багато поетичних таємниць, і ви почуєте голоси творців, імена яких так розгубила історія, що вже навряд чи знайдемо багатьох сіячів, чия поетична нива, ставши народною, квітує й сьогодні (М. Стельмах).

Гусак випірнув і сперся забитим крилом на воду, крило заболіло, запекло наче сперся він ним не на воду, а на вогонь.

Над ними зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла.

Обережні й лякливі, сарни належали лісовій гущавині, належали таємниці ,і я звідав таке відчуття, наче ця заказана таємниця постала переді мною наяву, тепер я можу приглянутись до неї пильніше.

Загадка – це чарівний світ поетичної таємниці і в цьому світі мороз поєднаний з весною, що виступає прекрасною руйначкою всіх його мистецьких та господарських звершень. (Є. Гуцало)

З того вечора я часо приходив до дядька Себастьяна, і, коли він мав час, ми разом читали якісь книги, газети чи гомоніли про всяку всячину.

Співали струмки, що збігали з гір і кожен з них мав свій голос.

З цієї хвилини все те, що він бачив навколо себе, чув і відчував, повнилося для нього новим змістом: йому ніби вставили інші очі, і він ними бачив тепер те, чого раніше не помічав, йому ніби підмінили душу, і він відчував те, про що раніше не здогадувався.

Більшого горя я не знаю, коли нива горить і чорніє зернина, тліє земля де ромашки цвіли, сохне навічно тонка тополина.

Розумію це щастя але знаєш воно не для мене.

Ходить вересень в селі але літо в осені питає де поділись журавлі.

Лукашева хата починає біліти стінами при одній стіні чорніє якась постать що знеможено прихилилась до одвірка але в ній ледве можна впізнати Мавку

Ті хто пливуть за мною будуть чути як над нами з радості ангели схлипнуть але наздогнати нас не зможуть.

З чотирьох.

З п’яти.

З шести.

З семи.