ІНСТРУКЦІЯ для учнів/учениць:
1.Зафіксуйте час та розпочніть читати фрагмент роману Р.Б.Бредбері "451 градус за Фаренгейтом». Закінчивши читати, знову зафіксуйте час. Повідомте результат учителю/учительці.
2.Дайте відповіді на запитання до прочитаного художнього тексту.
Р.Д.Бредбері "451 градус за Фаренгейтом"
ТАК ПРИЄМНО БУЛО…
Так приємно було дивитись, як вогонь поглинає речі, як вони чорніють і змінюються. В кулаках — мідний наконечник брандспойта; величезний пітон випльовує отруйний гас; кров бухкає у скронях, а руки, що перетворюють на попіл подерті сторінки історії, здаються руками дивовижного музики, який диригує симфонію полум’я й горіння. Символічний шолом з цифрою 451 низько насунений на чоло; очі палають жовтогарячим вогнем від думки, що буде далі. Він натискає на запальник — і будинок ніби підстрибує в жадібному полум’ї, що забарвлює вечірнє небо в червоне, жовте й чорне.
На обличчі Монтега застигла посмішка-гримаса, яка з’являється на губах людини, коли її раптом обпалить вогнем, і вона рвучко відсахнеться від його пекучого доторку.
Він знав, що, повернувшись у пожежне депо, він, менестрель вогню, глянувши в дзеркало, дружньо підморгне своєму обпаленому, вимазаному сажею обличчю. А згодом у темряві, вже засинаючи, він усе ще відчуватиме на губах застиглу судорожну посмішку.
Він вийшов і нічною вулицею рушив до метро, де по підземному тунелю мчав безшумний пневматичний поїзд.
Насвистуючи, Монтег піднявся на ескалаторі в нічну тишу. Він простував до рогу, не думаючи ні про що, в усякому разі, ні про що особливе. Але раптом сповільнив ходу, ніби звідкись налетів вітер і хтось покликав його на ім’я.
Ось уже кілька вечорів, ідучи при світлі зір до повороту, за яким тротуар вів до його дому, Монтег почував себе так дивно. Йому здавалося, що за мить до того, коли йому треба було повернути, за рогом хтось стояв. Повітря було ніби заряджене якоюсь особливою тишею, наче там хтось, причаївшись, підстерігав його, а перед самим його приходом перетворювався на тінь і пропускав Монтега крізь себе.
Та сьогодні він так стишив ходу, що майже зупинився. Подумки він був уже за рогом — і раптом до нього долинув ледь чутний шерех. Дихання? Чи рух повітря, викликаний присутністю когось, хто зачаївся й чекав?
Він повернув за ріг.
По тротуару, осяяному місячним світлом, вітер гнав осіннє листя, і здавалося, ніби дівчина, яка йшла назустріч, не ступає, а пливе в повітрі, бо її підганяє вітер і листя. Ледь нахиливши голову, вона дивилась, як її черевички чіпляють рухливе листя. На її тонкому, матово-білому обличчі застиг вираз лагідної, невситимої цікавості й ледь помітного подиву. Темні очі так пильно вдивлялись у світ, що навряд чи вона пропустила б навіть найменший порух. Біла сукня на ній шелестіла. З дерев над ними з шурхотом падав сухий листяний дощ. Дівчина зупинилась і, здавалося, хотіла позадкувати, але натомість глянула на Монтега темними, сяйливими, жвавими очима, так ніби він сказав їй щось надзвичайно приємне. Але він лише привітався. Помітивши, що дівчина зачудовано дивиться на саламандру на його рукаві й на диск із феніксом на грудях, він проказав:
— Ви, певне, наша нова сусідка?
— А ви, мабуть… — вона відвела очі від емблем його професії, — пожежник? — її голос завмер.
— Як дивно ви це сказали…
— Я… я здогадалася б навіть із заплющеними очима.
— Що, запах гасу? Моя дружина завжди на це скаржиться, — засміявся він. — Його ніколи не можна цілком позбутися.
. — Можна, я піду з вами? Мене звуть Кларіс Маклелен.
— Кларіс. А я — Гай Монтег. Ходімо. А чому ви так пізно блукаєте отут? Скільки вам років?
Теплої, але свіжої ночі вони йшли срібним від місячного сяйва тротуаром, і Монтегові здавалося, ніби в повітрі повівало тонким ароматом абрикосів і полуниць; він озирнувся і зрозумів, що це неможливо о такій порі року. Була тільки дівчина, яка йшла поруч, у місячному світлі її обличчя сяяло, мов сніг. Монтег знав — вона зараз обмірковує, як краще відповісти на його запитання.
— Так-от, — промовила дівчина, — мені сімнадцять і я божевільна. Мій дядько запевняє, що це в такому віці неминуче. Коли питають, скільки тобі років, каже він, відповідай, що сімнадцять і що ти схибнута. Вночі добре гуляти, правда ж? Я люблю вдихати запах речей, бачити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця.
Знову запала мовчанка; нарешті Кларіс замислено сказала:
— Знаєте, я вас анітрохи не боюсь.
— А чого мене боятися? — здивувався він.
— Багато хто боїться вас. Я маю на увазі, боїться пожежників. Але ж ви, зрештою, людина як людина…
Раптом Кларіс Маклелен сказала:
— Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте пожежником?
— Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.
— А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите? Він засміявся.
— Це протизаконно!
— Авжеж, авжеж…
— Це непогана робота. В понеділок палити книжки Едни Міллей, в середу — Уїтмена, в п’ятницю — Фолкнера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати навіть попіл. Отакий наш професійний девіз.
Вони пройшли ще трохи. Раптом Кларіс запитала:
— А чи правда, що колись пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх?
— Ні. Будинки завжди були вогнетривкі, запевняю вас.
— Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь.
Він засміявся.
Дівчина швидко поглянула на нього.
— Ви таки справді трохи дивна, — промовив Монтег, глянувши на неї. — Ви наче зовсім не поважаєте співрозмовника!
— Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люблю придивлятися до людей. Ви коли-небудь бачили ракетні автомобілі, що мчать ген там, по бульварах?
— Хочете змінити тему?
— Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх тільки на великій швидкості, — сказала дівчина. — Покажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава. Рожева пляма? Розарій! Білі плями — будинки, брунатні — корови. Одного разу мій дядько спробував їхати по шосе повільно — сорок миль на годину. То його на два дні посадили до в’язниці. Смішно, правда ж? І водночас сумно.
‘ — Ви надто багато думаєте, — мовив Гай зніяковіло.
— Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках розваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких безглуздих думок. Ви бачили за містом рекламні щити завдовжки двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були завдовжки двадцять футів? Тепер же автомобілі мчать так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх ніхто не зміг би прочитати.
— Ні, я цього не знав! — Монтег коротко засміявся.
— А я знаю ще щось, чого ви, мабуть, не знаєте. Вранці на траві лежить роса.
Він намагався пригадати, чи чув колись про це, і раптом розсердився.
— А коли подивитися туди, — вона кивнула на небо, — то можна побачити маленького чоловічка на місяці.
Але він не знати вже коли дивився на небо.
Далі вони йшли мовчки; вона замріялась, а він, відчуваючи досаду й ніяковість, докірливо поглядав на неї.
Вони підійшли до її будинку — всі вікна в ньому світилися.
— Що тут таке? — Монтегові не часто доводилося бачити стільки світла в житловому приміщенні.
— Нічого, просто мама, тато й дядько сидять разом і розмовляють. Зараз таке рідко зустрінеш, так само, як і пішохода. Не пригадую, чи я казала, що мого дядька арештували ще раз — ішов пішки. Так, ми дуже дивні люди.
— Але про що ви розмовляєте? Дівчина лише засміялась.
— На добраніч! — вона повернула до свого будинку. Тоді, ніби щось пригадавши, зупинилась, підійшла до нього й подивилася, здивовано й допитливо, йому в обличчя.
— Ви щасливий? — запитала.
— Що?! — вигукнув він.
Але дівчини вже не було поряд — вона бігла в місячному світлі. Тихо причинилися вхідні двері її будинку.
— Щасливий? От дурниці!
