Пунктуаційна норма

Я додам вам раду щиру і при щасті майте міру.

Мій день в минуле не мине він переллється в пісню-пам'ять

Старі переживають свої помилки особливо важко їм належить бути мудрими

Мені снилося червоні рожі пломеніли в промені злотистім

У матері найдобріші, найбільш ласкаві руки, найвірніше й найбільш чутливе серце, в ньому ніколи не згасає любов, воно ніколи не залишається байдужим

Літо дбає, зима поїдає

Розкажу тобі думку таємну, дивний здогад мене обпік, я залишуся в серці твоєму на сьогодні, на завтра, навік

Чорна ніч чорніла, не світало вранці, ввечері далекий захід не палав...

Щасливий той хто і, зазнавши мук, життя прожив прозоро і натхненно

Батько згадує, що коли цвіли садки, по-особливому співали солов'ї

І хто б там, що кому не говорив, а згине зло і правда переможе!

Падав сніг, і, хоч було холодно, дружинники не наважувались одягти одержане обмундирування

Цілісінький день у роботі одно ще не скінчу вже друге мене дожидає

Розвиднилось траві упали такі роси!

Минали літа росли сини

Поспішиш людей насмішиш

Теплий день розхлюпує блакить і ластівки купаються в промінні

Дмухнув вітер понад ставом і сліду не стало

Довго тужить сумна бандура про діла у старій сивині і якусь невідому зажуру навіває та пісня мені

Вічно там блукають хмари і пасуться по траві і за всім із гір високих стежать скелі-вартові

Як я люблю, коли зоряно-зоряно в небі, коли в полях під зорями світліють, мов річки, дороги, а соняшники перехоплюють росу, спросоння лопотять нею і нанизують на свої пелюстки

І тоді всі помітили, що у вікні сліпучо сяє весняне сонце, що на тополях розбруньковуються сережки цвіту і що та сила життя невичерпна і прекрасна...

Я люблю, коли в домі є діти, і коли вони вночі сміються

Він знав, що незабаром зустріне десь тут Ясногорську і що на марші вони будуть разом

А літо йде полями і гаями, і вітер віє, і цвіте блакить

Так чого ж я шукаю, і чим я жива?

Вдалині хиталися дерева і синів задуманий прибій

Ще одна-єдина мить - і дальній поїзд прошумить

Вже листопад пiдкрався з-за дубiв і гай знімає золоту перуку

Прозорий струмок перетинав стежку і через нього було перекинуто кладку з сухої деревини.

Було безвихідно але нам не було негідно

Вода у неглибокому колодязі виявилася справді смачною і нікуди вже далі од цієї хатинки й колодязя йти мені не хотілося

Частіше задувають вiтри з півночі і сива трава на солончаках біжить як вода

I сила ж є і серце не мізерне, і сто віків ні вмерти, ні заснути

Неначе за вічну провину судилось людині оце: побачити щастя у спину, а горе своє - у лице

Під листям біленькими губками дихала трава, і врізнобіч розбігалися мишачі окончики

Постояв трохи на самому вершечку могили, знайшов у небі ледь помітну тремтливу грудочку, що вся тремтіла, сипала звуками й пішов ріллею до лісу

Сагайдачний бачив, що ось-ось спалахне заколот і попередив Хоткевича

Хвойні не скидають свого вбрання на зиму, тому, що їхні листочки-хвоïнки випаровують дуже мало води

Він тихо причалив до лісникового човна, котрий ніколи ніким не приковувався,
і, зіпхнувши його з берега, пустив за водою

На хвилину раптом стихли голоси і спинилися тіні

I стали тихо плакати дві хмароньки ясні і сльози їхні падали сріблясті і рясні

Зима летіла над землею і от весна і все в цвіту

Ще назва є а річки вже немає

Любов і надія не в зорях не в морі між людьми поради питати!

Тьохнув раз усміхнулись у саду гілки тьохнув вдруге залущали там і там бруньки

Нема мого миленького ні з ким розмовляти

Знаю я моє ім'я не згасне на прийдешнім сонячнім путі

Засвітить місяць засяють зорі земля потоне в сріблястім морі

Себе питаю може ще не пізно зібрати в слово молоде тепло?

Любіть красу своєї мови звучання слів і запах слів це квітка ніжна і чудова коханих батьківських степів

Думав доля зустрінеться спіткалося горе

Обернувся місто на обрії стояло в бузковому серпанку...

Навкруги тиша скрізь ясно з поля вітер віє з гаїв холодок дише

Метушня слабким притаманна безголосим властивий галас

Я знаю кожній дитині потрібна ласкава увага батьків

Або розумне казать або зовсім мовчать

Ми ненавидимо чекання і все життя чогось ждемо

Який простір і як легко дихати під високим небом Кавказу!

I в нього кров козацька закипала і стугоніли в пам'яті шаблі

Затям любов любов'ю а життя життям

Щоб глибоко збагнути душу народу треба знати його літературу

Чорна хмара розійдеться і дощу не буде

Любити жінку відкривати світ, де святом зацвітає все буденне

Як неприємно коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає

Мама каже що коли вві сні літається то тіло росте

Він обіцяв прийти але не сказав коли

І розумію що допоки жити мені цього прощання не забути

Cонце зайшло степові озера стали на якийсь час темно-червоними

Я співчуваю все тобі не так

Задер носа кочергою не дістанеш

Було сльозами набрякають очі вона ж сміється кутиками вуст

Голова йому видалась неймовірно важкою, бо, коли захотів озирнутися, то йому було несила її повернути

Мій біль бринить, зате, коли сміюся, то сміх мій рветься джерелом на волю

Але я теж ніразу там не була, після того, як ми відтіля виїхали...

Я з друзями прийшов у ті місця, де ще стоять глибокі озерця, що, як дівчата, заглядають в очі

Сивий бузок, котрим обсаджені були стежки, переліз на їх гладеньке місце й вільно ріс собі там, де ходили людські ноги

Мені приснились ночі солов'їні, дівочі співи, пахощі левад, весна, що дана тільки раз людині, і далечінь, що не вернуть назад

Це був момент тої глибокої задушевності, яка так часто з'являється біля солдатського вогнища між людьми, що пройшли вкупі довгу важку путь і зріднилися в боях

Той, хто любить паростки кленові, і хто діброви молоді ростить, сам достоїн людської любові, бо живе й працює для століть