Пунктуаційна норма

Одвечоріло. Тиша ніби скло.

Господи як це гарно сіяти!

Україна це тихі води і ясні зорі зелені сади білі хати лани золотої пшениці.

Непереможна безборонність твій меч єдиний і єдиний щит.

Мова коштовний скарб народу.

Яблуні дихають цвітом росяно, червоно, біло.

Сонце вже сховалося за вільшечки, пустило крізь листя тоненькі рожеві стріли.

Тремтять, летять вабливі звуки, а з ними радощі, і сум, і гніт душевної розлуки.

Над морем піднімалися високо в небо дикі, стрімкі, скелисті гори.

Гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга разом обхопили Петрове серце.

Пісне, моя ти, підстрелена пташко, мусиш замовкнуть і ти.

Мій брате Богдане, сповісти полковників, що ти живий і що чекаєш їх.

Безмежнеє поле в сніжному завою, ох, дай мені обширу і волі!

Ще краще було б, пане Лесю під спів колядок сісти в темному куточку і слухати казок.

А що старий, якби ти попрохав ще й худоби та птиці?

Видно шляхи полтавськії і саму Полтаву.

Поки живий, я хочу справді жити.

Цить, доню, цить...

Здається вічністю буття маленька мить, перед якою навіть смерть безсила.

А за дверима така ніч і, мабуть, зоряна.

Ви уявіть собі я родився в степах.

Одна турбота чола наші оре а що як в мудрі паперові гори раптово влучить іскорка вогню.

Побув би у нас ще трохи ви його і говорити навчили б.

У кожного перед очима стала ніч, тиха, зоряна сизим мороком криє вона чорнії гори, страшенні скелі.

Весело бриніли набубнявілими гілками осокори задумливо погойдувала обважнілими косами береза.

Діди дивуються такого не бувало!

Мовчи! Почують будеш битий!

І знову здалося крізь заметілі дивляться на неї затуманені слізьми тіточчині очі.

Стань та послухай, ти серцем відчуєш пахне живиця, пахне живиця.

Не повернуть минулого ніколи воно пройшло і вже здається миттю.

Я знаю слабкість – це одна із диверсій.

Менше говори більше вчуєш.

Приїхали до лісу зійшло сонце.

Одгриміла гроза теплий дощ одшумів одцвіли блискавиці крилаті.

Життя легко висміяти і знецінити набагато важче у пітьми засвітити каганчик віри і надії.

“Не барися, мій синочку, швидше повертайся!” – казав старий.

“Ні, не треба, мій таточку, не треба, Ярино, – Степан каже: Я загинув, навіки загинув”.

Я сказав йому повчально: “Географію завжди треба, сину, добре знати: вчення – світ, невчення – тьма”.

“Що се за парубок-сокіл на небі? Хто се?” – питає Весна.

Рясніє дощ і падає лункіше м`яких краплин розмірене биття.

Прилинув вітер і втісній хатині він про весняну волю заспівав.

Пливе над світом осінь як медуза і мокре листя падає на брук.

Де-не-де сивіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець.

Тебе нема і дні як ночі і сад хитається в журбі.

1

2

3

4

кому

тире

двокрапку

крапку з комою