Прислівник 7В гр. І, ІІІ, ІV

ГР І. ПРАЦЮЄ З ТЕКСТОМ.

ПРОЧИТАЙТЕ ТЕКСТ, ВИКОНАЙТЕ ЗАВДАННЯ 1-6

(1) Пригріло весняне сонце, і на газоні міського парку серед трави з’явилися м’ясисті зубчасті листочки кульбаби. Одна рослинка вже навіть вигнала стебло, на якому зацвіла чудова жовта квітка, невинна і погідна, як захід сонця у травні. Згодом у її лоні дозріли сотні насінинок, а сама вона перетворилася в ніжну кульку з мережаним візерунком на поверхні. У кожній насінинці жило якесь бажання. (2) Коли цвіркуни заводили свої серенади, в леготі вечірнього вітру колихалися тисячі самих заповітних мрій.

- Де їх розсіватимемо? - Хто знає? - Це знає тільки вітер.

(3) Одного ранку від сильних рвучких поривів вітру насінинки зірвало в повітря і вони на своїх парашутиках полетіли в далечінь. Осідали вони переважно на родючій землі садів і луків, а найменша з них спромоглася на коротку мандрівку, що закінчилася в щілині між бруківкою. Вона впала, змішавшись із курявою, яку підняв вітер. Порівняно з доброю врожайною землею луків це був дуже бідний грунт. «Отут мені жити», - сказала про себе насінинка і без зайвих роздумів, зібравши всі свої сили почала запускати коріння.

(4) Обабіч стояла крива розхитана лавка. Час від часу на ній любив посидіти юнак, начитаний і вразливий. Його серце гнітила якась журба, а руки завжди були затиснені в кулаки. Одного разу хлопець помітив, що поміж бруківкою проросли два ніжні листочки. Він злісно посміхнувся: «Нічого не вийде! Ви ж такі ж слабкі, як і я!» - і затоптав їх.

Однак наступного дня він побачив, що листочки знову піднялись, цього разу вже чотири.

Він цього моменту він почав пильно спостерігати за маленькою, але незламною та мужньою рослинкою. Через кілька днів вона вже цвіла веселим жовтим квітом, що нагадував вигук радости.

Уперше впродовж тривалого часу пригнічений юнак відчув, що його смуток і нехіть до життя починає розвіюватися. Він підняв високо голову і повільно вдихнув повітря на повні груди. Стукнув сильно по лавці кулаком і вигукнув: «Звісно! І в мене мусить вийти!»

Радість аж розпирала його, водночас йому хотілося сміятися і плакати … Він ніжно торкнувся пальцями жовтої голівки квітки.

Квіти відчувають делікатність і доброту людей. А для маленької відважної кульбаби ніжність юнака була особливим дивом. Не випитуй у Вітру, чому ти опинився тут, а не деінде. Навіть потрапивши у вузьку щілину поміж камінням, роби все, щоб запустити коріння і жити … Бо в тебе є призначення

Ми – розсіяне Вітром насіння. Куди воно долетить і що з нього виросте – це знає тільки Вітер.

І. Тема тексту.

(1) Пригріло весняне сонце, і на газоні міського парку серед трави з’явилися м’ясисті зубчасті листочки кульбаби. Одна рослинка вже навіть вигнала стебло, на якому зацвіла чудова жовта квітка, невинна і погідна, як захід сонця у травні. Згодом у її лоні дозріли сотні насінинок, а сама вона перетворилася в ніжну кульку з мережаним візерунком на поверхні. У кожній насінинці жило якесь бажання. (2) Коли цвіркуни заводили свої серенади, в леготі вечірнього вітру колихалися тисячі самих заповітних мрій.

- Де їх розсіватимемо? - Хто знає? - Це знає тільки вітер.

(3) Одного ранку від сильних рвучких поривів вітру насінинки зірвало в повітря і вони на своїх парашутиках полетіли в далечінь. Осідали вони переважно на родючій землі садів і луків, а найменша з них спромоглася на коротку мандрівку, що закінчилася в щілині між бруківкою. Вона впала, змішавшись із курявою, яку підняв вітер. Порівняно з доброю врожайною землею луків це був дуже бідний грунт. «Отут мені жити», - сказала про себе насінинка і без зайвих роздумів, зібравши всі свої сили почала запускати коріння.

(4) Обабіч стояла крива розхитана лавка. Час від часу на ній любив посидіти юнак, начитаний і вразливий. Його серце гнітила якась журба, а руки завжди були затиснені в кулаки. Одного разу хлопець помітив, що поміж бруківкою проросли два ніжні листочки. Він злісно посміхнувся: «Нічого не вийде! Ви ж такі ж слабкі, як і я!» - і затоптав їх.

Однак наступного дня він побачив, що листочки знову піднялись, цього разу вже чотири.

Він цього моменту він почав пильно спостерігати за маленькою, але незламною та мужньою рослинкою. Через кілька днів вона вже цвіла веселим жовтим квітом, що нагадував вигук радости.

Уперше впродовж тривалого часу пригнічений юнак відчув, що його смуток і нехіть до життя починає розвіюватися. Він підняв високо голову і повільно вдихнув повітря на повні груди. Стукнув сильно по лавці кулаком і вигукнув: «Звісно! І в мене мусить вийти!»

Радість аж розпирала його, водночас йому хотілося сміятися і плакати … Він ніжно торкнувся пальцями жовтої голівки квітки.

Квіти відчувають делікатність і доброту людей. А для маленької відважної кульбаби ніжність юнака була особливим дивом. Не випитуй у Вітру, чому ти опинився тут, а не деінде. Навіть потрапивши у вузьку щілину поміж камінням, роби все, щоб запустити коріння і жити … Бо в тебе є призначення

Ми – розсіяне Вітром насіння. Куди воно долетить і що з нього виросте – це знає тільки Вітер.

2. Текстові відповідає заголовок

(1) Пригріло весняне сонце, і на газоні міського парку серед трави з’явилися м’ясисті зубчасті листочки кульбаби. Одна рослинка вже навіть вигнала стебло, на якому зацвіла чудова жовта квітка, невинна і погідна, як захід сонця у травні. Згодом у її лоні дозріли сотні насінинок, а сама вона перетворилася в ніжну кульку з мережаним візерунком на поверхні. У кожній насінинці жило якесь бажання. (2) Коли цвіркуни заводили свої серенади, в леготі вечірнього вітру колихалися тисячі самих заповітних мрій.

- Де їх розсіватимемо? - Хто знає? - Це знає тільки вітер.

(3) Одного ранку від сильних рвучких поривів вітру насінинки зірвало в повітря і вони на своїх парашутиках полетіли в далечінь. Осідали вони переважно на родючій землі садів і луків, а найменша з них спромоглася на коротку мандрівку, що закінчилася в щілині між бруківкою. Вона впала, змішавшись із курявою, яку підняв вітер. Порівняно з доброю врожайною землею луків це був дуже бідний грунт. «Отут мені жити», - сказала про себе насінинка і без зайвих роздумів, зібравши всі свої сили почала запускати коріння.

(4) Обабіч стояла крива розхитана лавка. Час від часу на ній любив посидіти юнак, начитаний і вразливий. Його серце гнітила якась журба, а руки завжди були затиснені в кулаки. Одного разу хлопець помітив, що поміж бруківкою проросли два ніжні листочки. Він злісно посміхнувся: «Нічого не вийде! Ви ж такі ж слабкі, як і я!» - і затоптав їх.

Однак наступного дня він побачив, що листочки знову піднялись, цього разу вже чотири.

Він цього моменту він почав пильно спостерігати за маленькою, але незламною та мужньою рослинкою. Через кілька днів вона вже цвіла веселим жовтим квітом, що нагадував вигук радости.

Уперше впродовж тривалого часу пригнічений юнак відчув, що його смуток і нехіть до життя починає розвіюватися. Він підняв високо голову і повільно вдихнув повітря на повні груди. Стукнув сильно по лавці кулаком і вигукнув: «Звісно! І в мене мусить вийти!»

Радість аж розпирала його, водночас йому хотілося сміятися і плакати … Він ніжно торкнувся пальцями жовтої голівки квітки.

Квіти відчувають делікатність і доброту людей. А для маленької відважної кульбаби ніжність юнака була особливим дивом. Не випитуй у Вітру, чому ти опинився тут, а не деінде. Навіть потрапивши у вузьку щілину поміж камінням, роби все, щоб запустити коріння і жити … Бо в тебе є призначення

Ми – розсіяне Вітром насіння. Куди воно долетить і що з нього виросте – це знає тільки Вітер.

3. Правильним є твердження, що