Просте ускладнене речення

Санчата спочатку заскрипіли, зрушили з місця, потім засковзали по гладенькому льоду все швидше й швидше.

Санчата літали по колу, і голосна луна котилась над Рокитним озером до села.

Сніг у полі побілішав, тепер проміння не тоне в гострій млі.

Мовчала трава, мовчало віддалік громаддя копиць, схожих на вершників.

Він уже не раз із Настечкою бігав і на річку, і на луги, і в поле зустрічати весну.

Листя лежить на колодах осикових дров, на купі гарбузів, на викопаних буряках, на зв’язаному в сніпки кукурудзинні.

Чіпчині руки пригнули голову білого коня, спритно накинули недогнуздок і владно потягли до себе.

Діти слухали неначе якусь дивну казку та все розпитували діда про морську чудну та страшну рибу та про море.

І вари собі куліш, галушки чи кашу.

Білка то на гілляці сідала, то чіпкими пазурами чіплялася за стовбур, а то починала снувати неспокійно довкола стовбура.

Ще з юних літ мені відкрилась правда, а вже пізніше підійшла впритул.

Любить він такі ночі безвечірні, і цю тишу, і якусь таємничість, гармонію у всій природі.

Листя лежало на дривітні, на колодах осикових дров, на купі гарбузів.

І восени, й узимку на місцевому базарчику одна стара жінка чи й дві продають ягоди горобини чи калини, сушений цвіт, стебла й коріння лікувальних рослин.

У чотирнадцять літ я вже вмів усе і орати і сіяти і молотити і крицю варити і косу в кузні викувати.

А дрібненький зяблик моститься десь на верху явора чи тополі та ще й уміло ховає своє гніздечко від людського ока.

І настурція, й півонія, й айстра росли біля хати кущами.

Служки носили безліч страв тетереви, гуси, лебеді, журавлі, рябці, голуби, кури, зайці, оленина, вепрятина, телятина.

На світанні жінки збирали цілюще зілля звіробій, ромашку, полин, деревій, череду.

Всі види шляхів, лінії електропередач, газопроводи, навіть штурманська служба на морі усе має стосунок до нашої науки, до праці геодезиста.

Тут і рушники вишивані та ткані, і корсетки й плахти, очіпки, постоли, прядка, веретено, ручні жорна, шевський, ковальський, столярський інструмент.

Щодо грубості ниток селянське домоткане полотно ділиться на три основні види, а саме - найгрубішу рядовину, середню «десятку» та найтоншу «дванадцятку».

Данило сідає на поріжку, розв’язує ганчір’я і по черзі розпинає в руках подрані сорочки, штани, піджаки, кофти.

Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів.

Я марила всю ніченьку про тебе мій паниченьку!

Який-бо ти дідусю став суворий.

Ні, не бійся Тоню, то просто була система парашута така.

Ой не світи місяченьку не світи нікому.

Се буде ваша заслуга, зелені ниви, з шовковим шумом, й твоя, зозуле.

Мій брат Богдане, сповістив полковників, що ти живий і що чекаєш їх.

Та ти, мене дубе, отінив, як хмара.

Я лечу до тебе, чужоземко моя дорога, щоб до кінця нашого життєвого шляху бути разом.

Гей писарю неси мою печатку!

Ей кодло лісове! Така в вас правда!..

Ой дядьку я тут було в драговині загруз.

О Господи! Прости нам цю ганьбу.

Буває, часом сліпну від краси.

В калині, кажуть, материна любов і мудрість

А може, у двадцятому сторіччі йому не вистачало Беатріче?

Грек знову міг зустрітися з тобою, що він тепер, до речі, і зробив.

Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари.

Здається, вічністю буття маленька мить.

А капітан, виявляється, не тільки останнім покидає палубу корабля, він останнім покидає й домівку.

Аж тоді Климко зрозумів, що цей солдат, який, очевидно, був чехом, боїться партизанів.

Чи, може, в них така була писемність, що ми її вчитати не втнемо?

Вона вдова полковника Пилипа. Мабуть була, щасливою за ним.

Побужжя йде, Волинь і наддністрянці, а там диви, обізветься й Дніпро.

І знову все стихло, здавалося навіки.

Розморений спекою, я вже не був такий уважний до вудки та спінінгів.

Від розлогого яру, порослого густим чорноліссям, долинули вигуки.

З лускотом і зойком летить десь в долину дерево, зрубане в лісі

Перед військо, у коло, утворене передньою сотнею, в’їхало кілька вершників.

Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля повна спокою й надії.

І знову з провалля, з-під його ніг, дійшов до нього слабенький поклик заглушений лісом.

На краю обривистого, занесеного снігом рівчака зупинилися.

Чугайстер оживлений звуками пісні знов вище підкидав п’яти, заплющив од вдоволення очі й наче забув про утому.

По ліву руку, притримуючи гарячого гнідка, їхав хлопець років шістнадцяти — старший син отамана Тиміш.

Здоровенна самиця, грізний екземпляр старого уссурійського тигра, лежала на розкопирсаному снігу.

В історію він увійшов як Петро Калнишевський — останній кошовий отаман Запорозької Січі.

Вмить витерши сльози, вона хутенько зняла ікону — ще своє благословіння і, намагаючись бути щасливою, благословила.

Зморені коні ледве тюпали, кволо переставляючи ноги, та й самі вершники ледве трималися в сідлах.

Він схопивсь на рівні ноги, і заслонившись від мене тремтячими руками, кинувся, не мовлячи ні слова, в байрак.

Втративши надію на закон і справедливість у лядській державі, він кинув усе набуте і разом з товаришами подався шукати свою долю на Запорожжя.

Він скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих одкритим ротом, і тратив часами ґрунт під ногами.

Всупереч прогнозів фахівців урожай був не нижчим за минулорічний.

Вступивши до університету, я намагалась працювати сумлінно.

Завдяки матусиній турботі я швидко одужав.

Піднімаючи температуру до максимальної позначки, нагрівання потрібно припинити.