Просте речення

Підеш тією стежкою, глянеш навколо себе й скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки.

Подекуди з-поміж верб і садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь.

От верби відступилися від берега й розсипалися купами на зеленій траві.

Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця.

Дишеш і не надишешся тим чистим гарячим і пахучим повітрям.

Починало вечоріти.

Сонце скотилося на захід.

Ще раз обернулася, зиркнула на річку, на нього.

Дівчина витягла відро води коромислом, ухопила іншим кінцем коромисла друге відро, жваво та проворно кинула коромисло на плече й пішла на згористий берег між рідкими вишнями.

Він глянув на той камінь, де вона стояла, і знову неначе побачив той гнучкий стан

Джериха розказувала десятий раз, як її син тієї неділі перший раз читав Апостола в церкві, як розгортав книжку, і як вийшов серед церкви, і як став, і як переступав з однієї ноги на другу, як засоромився і почервонів.

Половина двора була вкрита ясним червоним світлом, половина лежала в тіні.

Джериха сховала празникову одежу в скриню, затопила в печі й заходилася варити вечерю.

Микола схопився, накинув свиту на один рукав, побіг до річки, перейшов через хисткий місток із двох обтесаних деревин, покладених на перехрестях із дрючків, з поренчатами по один бік, і пішов на вигін.

Осавулин голос давав знати, що свято закінчилося.

Дівчата кинулися до куща, одломили по маленькій гілці червоної калини із зеленим листям і позаквітчували собі голови.

Була неділя.

Тиха осінь.

Джериха не зважала.

Дівчата знялися і побігли.

Микола, укинувши в торбину шматок хліба на полудень, пішов на панський лан понад річкою.

Довго співали дівчата, довго гуляли хлопці, незважаючи на те, що на наступний день треба було рано вставати.

Дівчата кинулися до куща, одломили по маленькій гілці червоної калини із зеленим листям і позаквітчували собі голови.

Він тільки почув, що дівчата реготали, пригаду вали якесь чудне дівчаче ймення і не пригадали.

Нижче від ставка Раставиця знову повилася між зеленими левадами та вербами.

Між м’якими, зеленими, ніби оксамитовими, берегами в’ється гадюкою Раставиця

Подекуди з-поміж верб і садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь.

Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця.

Далі від берега, біля самих хат, ростуть дикі груші та яблуні, розкидавши своє широке гілля понад соняшниками.

На ставку ніби плаває маленький острівець із високими старими тополями й осокорами.

Нижче від ставка Раставиця знову повилася між зеленими левадами та вербами.

Молодиці перебрали язиком усіх дівчат на селі, пересудили і багатих, і бідних, та й спинилися на одній

Кінь з осавулою посунувся далі повз ворота та сховався за вербами.

Джериха скинула намітку та почала її згортати, а згорнувши намітку, помогла синові складати білу празникову свиту дрібними фалдами (...).

Джериха сховала празникову одежу в скриню, затопила в печі й заходилася варити вечерю.

Ще малим хлопцем він зробив маленьку скрипочку й вивчився грати козачка.

Серед долини зеленіють розкішні, густі та високі верби, там ніби потонуло у вербах село Вербівка.

Вона все співала й співала, доки не сховалася на леваді у вербах.

Поруч із Джерихою сиділи чотири молодиці, позав’язувані великими хустками на високих очіпках.

От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади.