Пряма і непряма мова

Усе проти неї: люди, і становище жінки, і убожество (М. Коцюбинський).

Вони, камінці лежали на дні тихі гладенькі, безсилі, і покірно давали одягати себе рудою вовною (М. Коцюбинський).

Ми садили ліс у полі і дубочки, і тополі, і осику, і ліщину, і червону горобину (М. Стельмах).

Все його цікавило а саме: дорога і ліс, і окопи під лісом (Ю. Збанацький).

До тебе, Україно, наша бездольная мати струна моя перша озветься.

Пригадайте, мамо, те прощання край воріт, де сяяла роса.

Микито, знов мою пораду ти забув і судиш про князів.

До тебе , мій дорогий юний друже, приходять усе нові та нові книжки, які відкривають безмежні обрії знань.

Безумовно, ти хоч не феномен, але спритний чоловік.

Мені тепер відкрилося нарешті, що людина створена для любові , для кохання , для зачарованості й захопленості.

Живу, як знаєте, я на хуторі, якраз на узліссі.

Увечері пішов дощ.

О поле, й дорога, і річка, й узлісся зелене ! Ви в серці у мене.

О незвичайна, чародійна мово, хоч пронеслася молодість громово , твій звук у мене в серці не затих.

О Львове, батьку мій камінний , знаю, як мучила тебе страшна жада в бою, коли напасницька орда топтала і роздирала Русь безкраю.

За все тобі спасибі, низький уклін о земле, наш уклін!

«Чого зажурився, мій любий козаче?» ― питає дівчина вродлива.

«Де ж він, де? гукнув Бернольдо. ― Що ж він криється між вами».

Мені казав розумний садівник, «Коли ти пересаджуєш ялинку, відзнач північний і південний бік».

«Ніщо так не красить людину, як натхнення», ― подумала Ярослава.

А він забув про весло, що лежало під ногами, і боявся поворухнутися, щоб не сполохнути її голосу (Г. Тютюнник).

Жінка, правда, й не плакала зараз, але все-таки їй чогось було сумно, як і завше матері, що схилилась над сином, котрий став на порі (О. Ільченко).

Христя питає чоловіка, чи не час уже обідати (Панас Мирний).

Та є й такі дороги, що їх самі ми вибираємо собі на щастя або на лихо (В. Шевчук).

Не на тебе ждать я буду поет відповідає;

Тут поет запитав Хто там;

Лицар крикнув От спасибі .

зв’язне висловлювання однієї особи;

різновид прямої мови, що передає розмову двох або кількох осіб;

слова, яке вказують, кому належить пряма мова.

А: “П?”;

“П”, – а;

“П?” – а.

Бернард Шоу довго розшукував рукопис молодого драматурга в шухлядах і нарешті сказав: «Даруйте, але я його десь загубив».

«Загубили? – скрикнув відвідувач і продовжив: – Як Ви могли! Я вимагаю відшкодування!»

«Будь ласка – Бернард Шоу відчинив дверцята шафи з рукописами інших авторів. – Беріть будь-який, він буде не гіршим за Вашу п’єсу».

А ще якось один посередній письменник звинуватив Бернарда Шоу: «У своїй драмі, – зухвало вигукнув ображений, – Ви використали мій афоризм».

«Готовий відшкодувати збиток новим афоризмом»,–і драматург простягнув аркуш з написом: «Отже, і в дурня можна чогось навчитися».

Іван сказав, що, як і будь-якій людині, мені важливо знати, що про мене думають інші, як вони сприймають мої ідеї.

Іван сказав, що, як і будь-якій людині, йому важливо знати, що про нього думають інші, як сприймають його ідеї.

Іван сказав, що, як і будь-якій людині, для нього важливо знати, що про мене думають інші, як сприймають його ідеї.

Іван сказав, що будь-якій людині важливо знати, що про неї думають інші, як сприймають її ідеї.

Іван сказав, що, йому як і будь-якій людині, важливо знати, що про неї думають інші, як вони сприймають її ідеї.