Поема «Мазепа». Робота з текстом

Який тип художнього часу домінує в уривку?

Вродливий красень з мене був.

Як сімдесятий рік минув,

Тоді признатися не гріх,

Що на світанку днів моїх

З чоловіків ніхто красою

Не міг би зміритись зо мною.

Я мав і молодість, і міць,

Рум’янець повний серед лиць

І шкіру ніжну, молоду,

А нині зморшки на виду.

Бо час, турботи і війна

Своє зробили. Все мина.

Неначе плугом перейшло

Через усе моє чоло.

Я б зрікся роду і сім’ї,

Коли б вернути дні мої,

Але й вони зрівнять не годні

Моє учора і сьогодні.

А втім, як бачите, літа

Не вигнули мого хребта,

Не зменшили і не змінили

Відваги, розуму і сили,

Інакше б я отут в цей мент

Не повідав старих історій

Під деревом в ночі беззорій,

Як мій розкинутий намет.

Та, прошу Вас, дозвольте далі,

Я повертаюся до кралі.

Мені здається, що вона

Струнка, вродлива і ставна

Біжить до мене від берези...

Ах, образ юної Терези,

І досі, нібито живий,

Стоїть у пам’яті моїй…

Я так любив її тоді,

Я так люблю її тепер –

В нещасті й радості, в біді

Вогонь безсмертний не помер!..

Який тип ліричного героя представлений у творі?

Вродливий красень з мене був.

Як сімдесятий рік минув,

Тоді признатися не гріх,

Що на світанку днів моїх

З чоловіків ніхто красою

Не міг би зміритись зо мною.

Я мав і молодість, і міць,

Рум’янець повний серед лиць

І шкіру ніжну, молоду,

А нині зморшки на виду.

Бо час, турботи і війна

Своє зробили. Все мина.

Неначе плугом перейшло

Через усе моє чоло.

Я б зрікся роду і сім’ї,

Коли б вернути дні мої,

Але й вони зрівнять не годні

Моє учора і сьогодні.

А втім, як бачите, літа

Не вигнули мого хребта,

Не зменшили і не змінили

Відваги, розуму і сили,

Інакше б я отут в цей мент

Не повідав старих історій

Під деревом в ночі беззорій,

Як мій розкинутий намет.

Та, прошу Вас, дозвольте далі,

Я повертаюся до кралі.

Мені здається, що вона

Струнка, вродлива і ставна

Біжить до мене від берези...

Ах, образ юної Терези,

І досі, нібито живий,

Стоїть у пам’яті моїй…

Я так любив її тоді,

Я так люблю її тепер –

В нещасті й радості, в біді

Вогонь безсмертний не помер!..

Яка функція художнього образу Терези ?

Мені здається, що вона

Струнка, вродлива і ставна

Біжить до мене від берези...

Ах, образ юної Терези,

І досі, нібито живий,

Стоїть у пам’яті моїй…

Я так любив її тоді,

Я так люблю її тепер –

В нещасті й радості, в біді

Вогонь безсмертний не помер!..

Які художні засоби використано для створення образу коня?

– Коня! – І вивели коня.

Тяжка була із ним борня –

То справжній виходень пустині,

Що народився в Україні.

О дикий звір! – у нього крок

Швидкий, мов спалахи думок, –

І не забуду я до скону,

Як ми зустрілися увіч1:

Його жахливого полону

Минала тільки перша ніч.

Всі перевтомлені були,

Ніяк приборкать не могли

Його шаленого пориву,

Він дибився і їжив гриву,

Покритий піною, коли

Його до мене підвели.

І в лютім запалі тоді

Мене стайничі молоді

Йому на спину завдали,

Різучі в’яжучи вузли,

Жахнули скакуна – і враз

На волю випустили нас, –

Вперед ми ринулись навпір

Скоріше струменя із гір!

Які риси ліричного героя розкриваються у тексті?

– Коня! – І вивели коня.

Тяжка була із ним борня –

То справжній виходень пустині,

Що народився в Україні.

О дикий звір! – у нього крок

Швидкий, мов спалахи думок, –

І не забуду я до скону,

Як ми зустрілися увіч1:

Його жахливого полону

Минала тільки перша ніч.

Всі перевтомлені були,

Ніяк приборкать не могли

Його шаленого пориву,

Він дибився і їжив гриву,

Покритий піною, коли

Його до мене підвели.

І в лютім запалі тоді

Мене стайничі молоді

Йому на спину завдали,

Різучі в’яжучи вузли,

Жахнули скакуна – і враз

На волю випустили нас, –

Вперед ми ринулись навпір

Скоріше струменя із гір!

Який художній образ у вірші символізує оновлення та відродження героя?

Вернулась пам’ять. Де ж я знов?

Як лід поблід і захолов.

Крутилась голова. До скронь

Підносився малий вогонь –

Відновлене в мені життя.

Болюче живчику биття,

На мить стенулося плече

І чую – кров моя тече,

В моєму вусі дзвоном б’є,

І серце змучене моє

Знов хвилюватись почало,

Мій зір вернувсь мутний, як скло.

Мені здавалося на око,

Що хвилі бризкали високо,

І відбивали їх верхи

Небесні зірочні шляхи.

Це був не сон. Плив дикий кінь

У ще дикішу вод кипінь!

Розлога річки течія,

Звиваючись, немов змія,

Неслась далеко до небес,

А ми зринали серед плес

Несамовитого безмежжя,

Зближаючись до побережжя.

Мій транс минувся у воді,

Воскресли сили молоді,

Неначе тіло недолуге

Було охрищено удруге.

А кінь мій кидався у вир,

Він гори хвиль, неначе звір,

Збивав широкими грудьми,

І понеслися далі ми.

Нарешті він пішов по дні.

Байдужий берег був мені,

Бо там позаду тьма узбіч,

А спереду і страх, і ніч.

Як довго я у забутті

Лежав на кінському хребті,

Не знати; сам не певний в тім,

Чи подих мій ще був людським.

Який настрій переважає в останніх строфах ?

Вернулась пам’ять. Де ж я знов?

Як лід поблід і захолов.

Крутилась голова. До скронь

Підносився малий вогонь –

Відновлене в мені життя.

Болюче живчику биття,

На мить стенулося плече

І чую – кров моя тече,

В моєму вусі дзвоном б’є,

І серце змучене моє

Знов хвилюватись почало,

Мій зір вернувсь мутний, як скло.

Мені здавалося на око,

Що хвилі бризкали високо,

І відбивали їх верхи

Небесні зірочні шляхи.

Це був не сон. Плив дикий кінь

У ще дикішу вод кипінь!

Розлога річки течія,

Звиваючись, немов змія,

Неслась далеко до небес,

А ми зринали серед плес

Несамовитого безмежжя,

Зближаючись до побережжя.

Мій транс минувся у воді,

Воскресли сили молоді,

Неначе тіло недолуге

Було охрищено удруге.

А кінь мій кидався у вир,

Він гори хвиль, неначе звір,

Збивав широкими грудьми,

І понеслися далі ми.

Нарешті він пішов по дні.

Байдужий берег був мені,

Бо там позаду тьма узбіч,

А спереду і страх, і ніч.

Як довго я у забутті

Лежав на кінському хребті,

Не знати; сам не певний в тім,

Чи подих мій ще був людським.

Яку функцію виконує образ дівчини у структурі твору?

опритомнів... Де ж це я?

О бідна голово моя!

Невже це сон, невже це сниться,

Що я у затінку світлиці,

Невже це личенька дівочі?

І в сумніві закрив я очі.

Та це не сон був, не мана –

Висока дівчина, ставна,

Сиділа мовчки під стіною,

Ласкаво стежачи за мною.

Очей проміння осяйне

Найперше вразило мене,

Ті очі чорні і печальні

Струмили погляди благальні.

Я подивився на яву

І зрозумів, що я живу,

А не пожива хижака, –

Примара щезнула тяжка.

Ні, це було вже не ві сні,

Всміхнулась дівчина мені!

Я мовив щось – а слів нема,

Тоді вона прийшла сама,

Із пальця й губ зробивши знак,

Вірніш, наказувала так,

Щоб умирив я свій порив,

Нічого їй не говорив.

Ті руки в неї – мов лілеї:

Вона торкалася моєї

Напівобвислої руки,

Підклала вище подушки,

По тому тихою ходою

Пішла до іншого покою

І, прочинивши двері там,

Щось мовила своїм батькам

Солодким голосом... Повіки

Не чув я кращої музики!

Так ніжно плинув милий стан

І кожен крок був, як пеан1.

Та їй ніхто не відповів,

Бо сон міцний у козаків.

Тоді, поглянувши з-під вій,

Вона зробила знак новий,

Що всі мені у цій господі

Готові стати у пригоді,

Що тут мені не буде зла,

Щоб я чекав, – і відійшла.

Мене опала самота,

Я був, неначе сирота.

Який психологічний стан ліричного героя домінує в першій частині уривку?

Я опритомнів... Де ж це я?

О бідна голово моя!

Невже це сон, невже це сниться,

Що я у затінку світлиці,

Невже це личенька дівочі?

І в сумніві закрив я очі.

Та це не сон був, не мана –

Висока дівчина, ставна,

Сиділа мовчки під стіною,

Ласкаво стежачи за мною.

Очей проміння осяйне

Найперше вразило мене,

Ті очі чорні і печальні

Струмили погляди благальні.

Я подивився на яву

І зрозумів, що я живу,

А не пожива хижака, –

Примара щезнула тяжка.

Ні, це було вже не ві сні,

Всміхнулась дівчина мені!

Я мовив щось – а слів нема,

Тоді вона прийшла сама,

Із пальця й губ зробивши знак,

Вірніш, наказувала так,

Щоб умирив я свій порив,

Нічого їй не говорив.

Ті руки в неї – мов лілеї:

Вона торкалася моєї

Напівобвислої руки,

Підклала вище подушки,

По тому тихою ходою

Пішла до іншого покою

І, прочинивши двері там,

Щось мовила своїм батькам

Солодким голосом... Повіки

Не чув я кращої музики!

Так ніжно плинув милий стан

І кожен крок був, як пеан1.

Та їй ніхто не відповів,

Бо сон міцний у козаків.

Тоді, поглянувши з-під вій,

Вона зробила знак новий,

Що всі мені у цій господі

Готові стати у пригоді,

Що тут мені не буде зла,

Щоб я чекав, – і відійшла.

Мене опала самота,

Я був, неначе сирота.

Який художній прийом найчастіше використовується для створення образу дівчини?

Я опритомнів... Де ж це я?

О бідна голово моя!

Невже це сон, невже це сниться,

Що я у затінку світлиці,

Невже це личенька дівочі?

І в сумніві закрив я очі.

Та це не сон був, не мана –

Висока дівчина, ставна,

Сиділа мовчки під стіною,

Ласкаво стежачи за мною.

Очей проміння осяйне

Найперше вразило мене,

Ті очі чорні і печальні

Струмили погляди благальні.

Я подивився на яву

І зрозумів, що я живу,

А не пожива хижака, –

Примара щезнула тяжка.

Ні, це було вже не ві сні,

Всміхнулась дівчина мені!

Я мовив щось – а слів нема,

Тоді вона прийшла сама,

Із пальця й губ зробивши знак,

Вірніш, наказувала так,

Щоб умирив я свій порив,

Нічого їй не говорив.

Ті руки в неї – мов лілеї:

Вона торкалася моєї

Напівобвислої руки,

Підклала вище подушки,

По тому тихою ходою

Пішла до іншого покою

І, прочинивши двері там,

Щось мовила своїм батькам

Солодким голосом... Повіки

Не чув я кращої музики!

Так ніжно плинув милий стан

І кожен крок був, як пеан1.

Та їй ніхто не відповів,

Бо сон міцний у козаків.

Тоді, поглянувши з-під вій,

Вона зробила знак новий,

Що всі мені у цій господі

Готові стати у пригоді,

Що тут мені не буде зла,

Щоб я чекав, – і відійшла.

Мене опала самота,

Я був, неначе сирота.

Який настрій переважає в заключній частині уривку?

Прийшли за нею батько й мати.

Та що я можу ще сказати?

Не буду стомлювати Вас

У цей лихий незручний час

Своїми довгими згадками,

Як жив тоді я з козаками.

Вони в степу мене знайшли,

В найближчу хату принесли

І до притомності вернули

Любов’ю, догляданням чулим.

О знав би я, що оживу –

Й візьму гетьманську булаву!

Так був я гнаний на коні

У далину широкополу.

Старий безумець! – він мені

Проклав дорогу до престолу.

Забудь свої незгоди злі,

Забудь свої пекельні болі:

Ніхто із смертних на землі

Не відгада своєї долі.

Нехай безсонні вороги

Тепер шугають навкруги –

Ми всі уникнемо погоні

І відпочинуть наші коні

На правім березі Дніпра.

Добраніч, друзі! Вже пора.

Тут стомлений гетьман упав

У пахновинні свіжих трав

На листя дуба та осик.

Постілля зовсім непогане

Тому, хто всюди спати звик,

Де тільки сон його застане.

Та не здивуйтеся, однак,

Що не було йому подяк,

Мазепа добре знав причину –

Король бо спав уже з годину.

Який художній прийом використано в рядках: "Постільля зовсім непогане / Тому, хто всюди спати звик"?