ІНСТРУКЦІЯ для учнів/учениць:
1.Зафіксуйте час та розпочніть читати фрагмент роману Р.Б.Бредбері "451 градус за Фаренгейтом». Закінчивши читати, знову зафіксуйте час. Повідомте результат учителю/учительці.
2.Дайте відповіді на запитання до прочитаного художнього тексту.
Р.Д.Бредбері "451 градус за Фаренгейтом"
Частина третя "ВОГОНЬ ГОРИТЬ ЯСНО"
Монтег дивився на свій дім, який здавався йому тепер чужим і
дивним: пізня нічна година, шепіт сусідів, скалки скла, там, на підлозі, — книжки з подертими палітурками й розірваними сторінками, що розліталися, мов лебединий пух; небезпечні книжки, які набули зараз такого безглуздого вигляду, мабуть, не заслуговують, щоб заради них хвилюватися, бо це всього-на-всього пожовклий папір, чорні букви й пошарпані обкладинки.
Звичайно, Мілдред. Вона, певно, бачила, як він ховав книжки в саду, і знову внесла їх у дім. Мілдред, Мілдред.
— Я хочу, щоб ви особисто виконали цю роботу. Але не з гасом і
сірником, а з вогнеметом. Ваш дім — вам і прибирати.
"Монтег, хіба ви не можете втекти, сховатися?" (голос Фабера у передавачі)
— Ні! — розпачливо вигукнув Монтег. — Механічний пес! Через нього не можна!
Фабер почув, але почув і брандмейстер; він подумав, що ці слова стосуються до нього.
— Авжеж, пес тут поблизу, тож не наробіть дурниць. Готові?
— Так. — Монтег клацнув запобіжником вогнемета.
— Вогонь.
Довгий язик полум'я вирвався з вогнемета, вдарив у книжки,
відкинув їх до стіни. Монтег увійшов до спальні й двічі вистрілив по
широких ліжках; вони, голосно засичавши, запалали так люто, аж
Монтег здивувався: хто б міг подумати, що в них стільки вогню й
пристрасті! Він попалив стіни спальні й туалетний столик дружини, бо жадав усе це змінити; попалив стільці, столи, а в їдальні — столові прибори й пластмасовий. посуд, усе, що нагадувало про його життя в цьому порожньому домі поруч із чужою жінкою, яка забуде його завтра, врешті, вона вже забула його і мчить зараз самотньо по місту, чуючи лише те, що нашіптує їй у вуха радіо-"черепашка". Так як і раніше, палити було насолодою — приємно було дати волю своєму гніву, палити, рвати, руйнувати, дерти на шматки, нищити безглузду проблему. Нема виходу — то не буде й проблеми!
— Книжки, Монтег!
Книжки підстрибували й танцювали, наче обпалені птахи, їхні крила пломеніли червоним і жовтим пір'ям.
Вогнетривкий шар на стінах тріснув, і полум'я струсонуло
будинок.
— Коли закінчите, знайте, що ви заарештовані, — пролунав позаду
голос Бітті.
Будинок завалився купою чорного жару й чорної золи. Він лежав, укритий ковдрою сонного рожево-сірого попелу, і султан диму хитався над ним, здіймаючись високо в небо. Було пів на четверту ранку. Люди порозходились по домівках; від циркового балагану залишилася тільки купа головешок і щебінки. Вистава закінчилась. (...)
Монтег двічі пробував заговорити і, нарешті зосередившись, він спитав:
— Це моя дружина подала сигнал тривоги? Бітті кивнув.
— А ще раніше це зробили її приятельки, та я не хотів поспішати. Так чи інакше, ви все одно попались би. Яка дурість — читати вірші кожному стрічному! Це міг зробити лише безнадійний дурень. (...)
Монтег навіть не поворухнувся. Шалений землетруси вогняна буря зрівняли його дім з землею; десь під тими уламками була похована Мілдред і все його життя. Віїм не міг зрушити з місця. Відлуння землетрусу ще гомоніло в ньому, — в душі кипіло, переверталося, тремтіло коліна підкошувалися від надмірного тягаря втоми, пені диву, гніву. Він покірно дозволив Бітті завдавати удару за ударом.
— Монтег, ви ідіот, Монтег, ви несосвітенний дурень! Ну, навіщо ви це зробили? (...)
Бітті щосили вдарив його в голову — і Монтег, заточившись, подався назад. Зеленава куля, в якій шепотів і кричав Фаберів голос, випала на доріжку. Бітті, посміхаючись, підняв її, приклав до вуха.
Монтег почув далекий голос:"Монтег, що з вами? Чи все гаразд?"
Бітті відняв кульку від вуха і поклав до кишені.
— Он воно що! Значить, тут щось більше, ніж я думав. Я бачив, як ви нахиляєте голову, до чогось прислухаєтесь. Мені спершу здавалося, ніби то "черепашка". — Але коли ви раптом порозумнішали, мене це зацікавило. Гаразд, ми вистежимо вашого приятеля, і тоді йому буде непереливки.
— Ні! — скрикнув Монтег.
Він посунув запобіжник вогнемета. Бітті кинув бистрий погляд на
Монтегові пальці; очі його ледь розширилися. Монтег побачив у них
подив і сам мимохіть глянув на свої руки — що вони ще наробили.
Згодом, пригадуючи минулі події, він ніяк не міг збагнути, що його
спонукало вбити — самі руки чи реакція Бітті на їхню поведінку. (...)
Бітті глузливо посміхався.
— Еге ж, це таки спосіб примусити себе слухати. Наставте пістолет
на чоловіка — і він вас хоч-не-хоч вислухає. Ну, давайте. Що ви скажете цього разу? Чому ж ви не частуєте мене Шекспіром, ви, жалюгідний вискочню? "(...) Ну, мерщій, ви, нікчемний літераторе! Натискайте на спуск!
Він ступив до Монтега.
— Ми завжди палили не те, що треба... — тільки й спромігся вимовити Монтег.
— Дайте сюди вогнемет, Гаю, — сказав Бітті. Усмішка застигла на
його вустах.
Але за мить він перетворився на вогняний клубок... (...)
Монтег озирнувся й побачив механічного пса.
