ІНСТРУКЦІЯ для учнів/учениць:
1.Зафіксуйте час та розпочніть читати розділ із твору Ч.Дікенса «Пригоди Олівера Твіста». Закінчивши читати, знову зафіксуйте час. Повідомте результат учителю/учительці.
2.Дайте відповіді на запитання до прочитаного художнього тексту.
Текст для читання мовчки
Олівер уже міркував, чи не краще було б утекти, але тут вони зійшли з пагорба і Пройда, схопивши його за руку, штовхнув двері якогось будинку поблизу лондонської вулиці Філд-Лейн, затяг Олівера до коридора, зачинив за собою двері й свиснув.
— Хто там? — почувся голос звідкись знизу.
— Риск і зиск! — відповів Джек Докінс.
Певно, це був пароль чи сигнал, що все гаразд, бо відразу на стіні в кінці коридора блимнуло тьмяне світло недогарка й обличчя якогось чоловіка виглянуло з-поміж поламаних билець кухонних сходів.
— Вас там двоє, — сказав чоловік, відставляючи руку зі свічкою, а другою затуляючись від світла. — Хто він такий?
— Новий товаришок, — відповів Джек Докінс, підштовхуючи вперед Олівера.
— Звідки він узявся?
— З країни жовторотих. Фейгін нагорі?
— Атож, розбирає витирачки. Ну, проходьте! (...)
Стіни й стеля кімнати зовсім почорніли від часу й бруду. (...) Кілька старих матраців, що правили за постелі, лежали рядком на підлозі. За столом сиділо четверо чи п'ятеро хлопців, віком не старших за Пройду. Вони курили довгі череп'яні люльки й попивали спиртне, наче дорослі. Всі вони стовпилися навколо свого товариша, поки той пошепки розповідав щось старому Фейгіну, а тоді, всміхаючись, обернулися до Олівера. Фейгін теж дивився на нього, стискаючи в руці довгу виделку.
— Оце він і є, Фейгіне, — мовив Джек Докінс. — Мій друзяка Олівер Твіст.
Старий усміхнувся, низько вклонився Оліверові і, взявши його за руку, висловив надію, що матиме приємність заприязнитися з ним. (...)
— Ми дуже раді знайомству з тобою, Олівере, дуже, — мовив єврей. — Ану, Пройдо, зніми сковорідку з вогню й підсунь Оліверові барильце до каміна. Ти дивишся на носовички, дорогенький мій? Правда ж, їх у нас багато? Ми їх саме збиралися прати. Тільки й того, Олівере, тільки й того. Ха-ха-ха! (...)
Олівер з'їв свою пайку, після чого Фейгін налив йому в склянку джину, додав гарячої води і звелів випити все одним духом, бо на склянку, мовляв, чекає інший джентльмен. Олівер так і зробив. Потім він відчув, що його обережно підхопили чиїсь руки і перенесли на один із матраців; за хвилю він поринув у глибокий сон.(...)
Після сніданку, прибравши зі столу, веселий старий джентльмен і двоє його вихованців затіяли цікаву, незвичайну гру: веселий старий джентльмен поклав до однієї кишені штанів табакерку, до другої — гаман, у жилетну кишеню — годинник, ланцюжок якого обкрутив собі навкруг шиї, встромив у сорочку шпильку з фальшивим діамантом, застебнув на всі ґудзики сюртук, сунув до кишень футляр з окулярами й носовик і з ціпком у руці почав походжати по кімнаті, точнісінько наче старенький джентльмен із тих, що повсякчас зустрічаються на вулиці. Він зупинявся то перед каміном, то перед дверима, удаючи, ніби щось уважно роздивляється на вітрині. При цьому він раз у раз оглядався довкола, мов боячись злодіїв, і перевіряв, чи не загубив чогось, поплескуючи себе по кишенях так кумедно і природно, що Олівер сміявся до сліз. Тим часом обидва хлопчаки ходили за ним слідком, а коли він озирався, ховалися від його очей так спритно, що він не міг навіть за ними простежити. Нарешті Пройда чи то наступив старому на ногу, чи то перечепився через черевик, а Чарлі Бейтс наскочив на нього ззаду, і за мить вони з дивовижною швидкістю поцупили в нього табакерку, гаман, годинник з ланцюжком, шпильку, носовик і навіть футляр з окулярами.
Якщо старий джентльмен відчував чужу руку в своїй кишені, він кричав, у якій кишені рука, і гра розпочиналася знову. (...)
— Ну, що, дорогесенький? Весело у нас живеться, правда ж? — спитав Фейгін. (...) Бери з них приклад, любий. Бери з них приклад, — повторив він, стукаючи кочергою по каміну, щоб надати своїм словам більшої ваги. — Роби все, що вони тобі накажуть, і в усьому слухайся їхніх порад, особливо, дорогесенький, порад Пройди. Він буде великою людиною і з тебе зробить велику людину, якщо ти його наслідуватимеш… Подивись-но, дорогесенький, чи не стирчить у мене з кишені хусточка? — раптом спитав він.
— Стирчить, сер, — відповів Олівер.
— Ану, спробуй витягти її так, щоб я не помітив. Так само, як ото хлопці робили, коли ми бавилися вранці.
Олівер однією рукою притримав кишеню знизу, як робив це Пройда, а другою обережно витяг хустку.
— Вже? — вигукнув Фейгін.
— Ось вона, сер! — відповів Олівер, показуючи хустку.
— У тебе є здібності, дорогесенький, — задоволено мовив грайливий старий джентльмен і погладив Олівера по голові. — Я вперше бачу такого кмітливого хлопця. Ось тобі шилінг. Якщо ти й далі так старатимешся, на тебе чекає блискуче майбутнє. А тепер ходи сюди, я покажу тобі, як випорювати мітки з хусточок.
Олівер не розумів, як така проста забава — спроба витягти хустку з кишені старого джентльмена — може забезпечити йому блискуче майбутнє. Проте, вирішивши, що Фейгін, як людина набагато старша за нього, знає, що каже, він слухняно підійшов до столу й незабаром з головою поринув у нову науку.
