Ясенок
Віра Артамонова
Біля паркана, на подвір’ї, росте високий гіллястий ясен. При ньому, біля самого стовбура, зійшов маленький. Уже розпустив свої листки, що схожі на зелені веселочки.
— Мамо, ось маленький ясен росте! — сказав Володя, показуючи деревце.
— Ясенок, — проказала мама.
Хлопчик подумав хвилинку і заперечливо похитав головою:
— Ні, ти — мама.
— А хто ж іще? Звичайно, твоя мама.
— То чому ж ти кажеш «я — синок»? Це я — твій синок.
— Жартівник ти, Володю. Я кажу «ясенок» — маленький ясен.
— А було ж, мабуть, так, — почав вигадувати Володя, — коли він зійшов із зернятка-насінинки, глянув на свого татка — великого ясена і сказав: «Я — синок!»
— Отак і сказав?
— Авжеш.
— Хіба ж дерева говорять?
— Звичайно. Листячком — шу-шу, шу-шу... І хто хоче почути, що вони кажуть, — почує.
— Хто захоче — почує, — погодилась мама. — А ти, вигаднику, принеси із хліва лопату, та й пересадимо цього синка он туди, де любисток росте.
— Нащо? Хай росте біля свого татка.
— Біля татка він високий не виросте — гілля йому сонечко заступатиме.
— Це наче в дитячий садочок синка поведемо.
— Нехай так.
— А скучно малому не буде?
— Ні, він говоритиме з татком: шу-шу, шу-шу...
І Володя побіг по лопату.
