О.Генрі "Вождь червоношкірих" (початок)
Ми з Біллом Дрісколом були саме на Півдні, в штаті Алабама. І взяли ми собі в голову — викрасти дитину. Як казав згодом Білл, «тієї миті розум нам потьмарився». Та ба! Збагнули це ми вже потім.
У нас було разом доларів шістсот капіталу, а потребували ми ще, не мало не багато, дві тисячі, щоб провести шахрайську оборудку з земельними ділянками в одному місті на заході Іллінойсу. Ми обмірковували цю справу на готельному ґанку. Любов до своїх дітлахів, гадали ми, має бути особливо сильна в напівсільських містечках. Саме тому, а також з інших причин викрасти дитину тут набагато легше, ніж у радіусі дії газет, що відразу ж посилають перевдягнених репортерів і здіймають несусвітній галас. А Вершина — так звалось містечко — не могла загрозити нам нічим страшнішим за кількох констеблів та ще плохеньких собак-слідців і двох-трьох викривальних статей у «Щотижневому бюджеті фермера». Словом, справа була певна.
Ми вибрали нашою жертвою єдиного сина значного городянина, що звався Ебенезер Дорсет. Татусь був чоловік шановний, відомий жмикрут і заклятий ворог усіляких грошових пожертв. Синок був десятирічний хлопчисько, геть поцяцькований ластовинням, волосся він мав такого кольору, як обкладинка журналу, що його купуєш, чимдуж поспішаючи на поїзд. Ми з Біллом подумали, що Ебенезер останню сорочку з себе скине, а виплатить за сина дві тисячі доларів до цента. Та постривайте: розкажу вам, як воно вийшло насправді.
Милі за дві од містечка стоїть невисока гора, поросла густою кедриною. Потойбіч гори є печера. Туди ми понаносили харчів.
Одного вечора, коли зайшло сонце, хлопчисько гуляв па вулиці: шпурляв камінням у кошеня, що сиділо на паркані через вулицю.
— Гей, малий! — гукнув Білл. — Хочеш, покатаю та ще й дам кульок цукерок? На відповідь хлопець пожбурив у Білла шматком цегли і влучив у самісіньке око.
— За це старий заплатить іще п’ятсот доларів, — сказав Білл, злазячи з візка.
Хлопчисько борюкався, як ведмідь середньої ваги. Та зрештою ми його таки запхнули на дно візка і поїхали. Привезли його до печери. Коня я прив’язав у кедрині, а коли стемніло, доправив візок у сусіднє село, за три милі, де ми його найняли, і вернувся назад пішака.
Коли я зайшов у печеру, Білл саме заліплював пластирем садна й синці на своєму виду. За великим каменем, що заступав вхід у печеру, горіло вогнище. Хлопчисько, встромивши собі в руде волосся два канючині пера, стежив за казанком, де варилася кава. Він націлився на мене палицею і промовив:
— Проклятий блідолиций! Як смів ти прийти в табір Вождя Червоношкірих, грози рівнин?
— Уже все гаразд, — сказав Білл, закачуючи колоші й обдивляючись синці на ногах. — Ми граємося в індіанців. Я — старий мисливець Генк і потрапив у полон до Вождя Червоношкірих. На світанку мене оскальпують. Мати божа! Ну й брикається ж цей хлопець! Так, сер, хлопчисько розгулявся на всі боки. Жити в печері, ночувати біля вогнища — це була для нього цікава розвага; хлопець навіть забув, що він сам полонений.