Однорідні члени речення, звертання, вставні слова. Контрольна робота

Однорідними можуть бути як другорядні, так і головні члени речення.

Однорідними називаються члени речення, що відповідають на те саме питання, виконують однакову синтаксичну функцію.

Однорідними можуть бути лише другорядні члени речення.

Не вважаються однорідними членами повтори того ж самого слова.

Учора біля озера було багато людей.

Непересічною здається нещодавня знахідка в Чернігові великого давньоруського скарбу.

Барвиста небесна дуга веселки набирає воду з річки.

Удовина хата була висока світла й дзвінка.

Умиті дощами холодні дні принесла осінь.

З кленового пагона зірвався широкий жовтий лист.

Найвищі Карпатські гори на Івано-Франківщині.

Випускники зібралися теплого з лагідними вечорами серпня.

Величезна скляна будівля виросла перед нашими очима.

У хаті стояв густий передсвітанковий морок.

Сині зеленкуваті фіолетові присмерки спадають степом.

Під осінніми високими зорями затихають оселі.

В гарячий літній день ліс на горах сяє а в долинах чорніє.

Сльози радості зберігають по чисто виголених худих щоках.

Надворі пахне молодим осокорячим листям.

То тут то там розсипані були червоні жовті й сині бризки.

Верхній шар чорнозему змінився твердою віками спресованою глиною.

А мати жде і поглядом далеким шукає битий посивілий шлях.

Холодне молоде срібло сонця пізньої осені розлите по землі.

Вже здалеку бачу маленьку білу постать на обніжку.

Лупиться під палаючим сонцем старенький вимитий дощами дах.

У голосі твоїм бринять людяні теплі співчутливі нотки.

Під хатою цвітуть просвічені сонцем високі рожі.

Тінь сягала аж на дальні вкриті молоденькою зеленню кручі.

Ліворуч на стіні чорніли ковані двері угорі високий критий залізом дах.

1, 2

2, 3

3, 4

1, 3

1, 4

Дощ січе воду, камінь.

Хтось бере рушницю і йде в ліси полювати зайця.

По долині, по стежині біжить сонце.

Все на землі прагне сонця, спокою, радості, волі.

Минають роки і сторіччя, відходять у небуття покоління людей.

Сніг покрив кущі, замів дороги.

Моє щастя, і ніжність, і гнів я у пісні б хотів зберегти.

Високі нескошені трави й хліба поблискували на сонці.

Ми розминались в часі і у просторі.

Сплять озера і гаї.

У сірому (?) туманному світанку загорівся бій.

Темніє пучок свіжих (?) кучерявих (?) польових волошок.

Рівний (?) залитий сонцем степ одразу принишк.

Юні (?) замріяні клени хиляться в темне вікно.

Круглі (?) зелені (?) широкі верхів’я вкривали ліс ніби зеленими шатрами.

Лози висип кручі ліс усе блищить і сяє на сонці.

У щастя людського два рівних є крила троянди й виноград красиве і корисне.

Вода хмари ліс усе безупинно неслося вперед шуміло блищало на сонці.

Осінній смерк і хрест й зів'ялі квіти ось відповідь на всі твої питання.

Будинки садки сніги усе мліє в теплі сонця.

Ні спека дня ні бурі ні морози ніщо не вб'є любов мою живу.

Куди не повернешся скрізь земля і згори і знизу і праворуч і ліворуч.

Сині все озера річка в синяві намоклий ліс.

У лісі не було нічого ані грибів ані ягід ані черешень.

Усе в чеканні спілі краплі рос земля і місяць вишні і тополі.

Ніч була хоч і зоряна та темна.

Не руйнуймо ні веж ні людської душі височин.

Ні з того ні з сього у небі збиралися хмари.

Не пам’ятник собі а творчість я плекала….

Ми чуєм трав зелений крик дощів задумані рефрени.

Були собі брати Кий Щек і Хорив.

Ні сніг, ні вітер, ні лютий мороз ніщо не могло примусити слободян розійтися по домівках.

Все спить ще і небо, і зорі безсилі.

Усюди і на вулицях, і круг стадіону, і обабіч дороги росли молоді осокори.

І гніт і неволя і кров усе зникне навіки.

Оцих господ приречений кортеж довічно супроводить Україну і традиційні верби і калина все батьківське але синівське теж!

Луки і ліси під пензлем осені барвисто немов шедеври пейзажиста горять на виставці краси.

І не повітря і покручені лози і зів'яла трава усе це мимохіть нагадувало їй щасливі хвилини життя.

Усяке птаство як-от деркачів перепілок куликів можна було викосити косою в траві.

Річки трава дерева птахи люди усе навколо сповнене весняної пружної нестримної сили.

І квіт зорі і спалахи півонії космічний гул і мовчазний туман усе довкруг в довершеній гармонії звучить урочим ладом як орган.

Неспокій рух і боротьбу я бачив скрізь у дубовій вербовій корі у старих пеньках у дуплах у болотній воді.

Згадка про рідну землю завжди і в щасті і в горі і в хвилини сумнівів супроводить нас.

Голос Духа чути скрізь по курних хатах мужицьких по верстатах ремісницьких по місцях недолі й сліз.

Наближення зими у всьому серце чує і в шелесті листів і в вітрі і в стежках.

1

2

3

4

5

Не забувайте незабутнє, воно вже інеєм взялось.

Миколка, Прокопів хлопчик, такий школярик гарнесенький, був сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка.

Ой у полі три криниченьки, любив козак три дівчиноньки…

Почекай-но, дівчино, ще й для тебе троянди весни розцвітуть.

Проситься в серце матусина пісня.

Тобі, земле моя рідна і велика, матінка велична, мої всі поривання.

Земля не може жити без сонця.

Там, кажуть, з гір усю країну видно.

Дорогий друже! Довго чекав ти мого листа.

Він казав, що не може мати ніякої насолоди від життя, коли знає, що поруч люди безправні, забиті.

Ні, не бійся, Тоню, гроза вже минає.

Не тривожся зовсім моя, пташино.

А ти голубе, співай на калині.

Мене, ти, дубе отінив, як хмара.

Поклін, тобі, моя зів’яла квітко.

А капітан, виявляється, не тільки останнім покидає палубу корабля, він останнім покидає й домівку.

Ніколи, звичайно ж не було на цьому військовому судні закоханої пари.

Тільки на жаль, качка, вже почала старіти.

Аж тоді Климко зрозумів, що цей солдат очевидно боїться партизанів.

Остапові пощастило однак, зачепитись якось за прибережну вербу.