Однорідні члени речення, вставні слова, звертання

У лісі не було нічого ані грибів, ані ягід, ані черешень.

Обізвалась трава голосами тисячі своїх жильців коників, метеликів, жуків.

Усе навколо і трави, і дерева, і кущі наче завмерло.

Хвойним лісом називають усі породи дерев смолистих, як-от сосна, ялина, смерека та інші.

До роду горобиних належать також досить великі птахи, а саме сіра ворона, крук, грак, галка та сорока.

У хатинці, як і в твоїй кімнаті, мерехтить іграшками й ліхта­риками святкова ялинка.

Життя людське таке коротке, а світ такий чарівний

Засмутилося Літо, а тоді усміхнулося.

Тут і ягнята, і жінки, і дітки сидять у дощ під шкурами кибитки.

Моє щастя, і ніжність, і гнів я у пісні б хотів зберегти.

Осінь позолотила гаї і діброви.

Сніг покрив кущі, замів дороги.

Мине тиждень, і осінь перебере свої законні повноваження.

У сірому (?) туманному світанку загорівся бій.

Темніє пучок свіжих (?) кучерявих (?) польових волошок.

Рівний (?) залитий сонцем степ одразу принишк.

Юні (?) замріяні клени хиляться в темне вікно.

Круглі (?) зелені (?) широкі верхів'я вкривали ліс ніби зеленими шатрами.

Дерева стоять блискучі (?) мускулясті (?) щасливо притихлі, мовби прислухаються до свого росту.

Вся долина здається залитою буйними (?) зеленими (?)морськими (?) прозорими хвилями.

Маяли над нами жовті (?) голубі(?) червоні(?) метелики.

Глибоке(?) чисте(?) і правдиве слово зі зрушення великого встає.

Каштани хитають привітним(?) теплим гіллям.

Летиш і милуєшся всім сріблястою нехворощю, лісосмугами і ворохами золотого зерна.

День, вечір, ніч і ранок все біле, все тьмяне.

Все тут мовби однакове і похилені до води вільхи, і засніжені береги.

Надворі повсюди лежала роса на пожовклій траві осінній, на круглій павутині попід стріхою у хліві, на капустах у городі.

Усе знайоме і рідне до болю в душі і криниця в саду, і червона калина.

Почекай-но дівчино ще й для тебе троянди весни розцвітуть.

Ідіть же ви та моліться а я доспіваю.

Виростеш ти сину вирушиш в дорогу, виростуть з тобою приспані тривоги.

Там найдете щире серце і слово ласкаве.

Боярине прошу зажити з нами хліба-солі.

Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість.

Чи не покинуть нам, небого, моя сусідонько убога, вірші нікчемні віршувать?

Дай Боже, панночко, тобі щасливу та красну долю!

Вгамуйся, думко, не літай так буйно!

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сну, не дивися в той бік, моя пташко!

Привітай же, моя ненько, моя Україно, моїх діток нерозумних, як свою дитину.

Розкажи ж тепер, Степане, про свою недолю.

Та ти, мене дубе, отінив, як хмара.

нібіто, по-перше, на радість

як-не-як, уявіть собі, як на радість

до речі, без сумніву, на мій погляд

навіть, на жаль, між нами кажучи

Мені осіння ніч короткою здається.

Ні, слів людських для їх немає.

Ах, скільки срібних мрій літає!

Морозний сніг, блискучий та легкий, здається, падає на серце прямо.

Всяке трапитись може не довгім шляху.

І, справді, світало вже, а в нього ж іще не було ніякого пристанища.

Певності, звичайно, не було.

Така, здається, і я була торік.

Небо таке, знаєш, особливе.

Отже, не пускайте слів попереду думки.