Однорідні члени речення (на текстовій основі повісті "Дорогою ціною" М. Коцюбинського")

Діялось се в тридцятих роках минулого століття.

Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі.

Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі...

Приємний холод пройшов по його тілу і приніс йому полегкість.

Він сів на межі і роззувся.

Зі сходу дихнув вітерець і овіяв Остапа.

Молода сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах.

Остап та Соломія присунулись до вогню.

Серце затріпалось у грудях і стало.

Остап вийшов на шлях і озирнувся.

Тільки дитина часом заквилить й сповнить жалем.

Немов холодний вітерець повіяв і торкнувся обличчя.

З нетерплячкою вдивлялися вони у темряву, та нічого не бачили й не чули.

Іван метушився, бігав без потреби з одного місця на друге, шелестів сухим бадиллям, трощив його і складав на купу.

Кождий хотів скоріш зайняти місце, примостити свої клунки.

Котигорошок одним із перших скочив у човен і завзято намагався втягти за собою якийсь Соломіїн клунок.

Вони лежали і слухали.

І справді - незабаром почули під ногами розмиту глину і увійшли у чорну пащу провалля.

Скрізь тихо, спокійно.

Вони ледве вилізли з глибокого провалля і опинилися на опаленій сонцем сірій полонині.

Здавалося, розбурхане море вогню кипіло, ревло, бризкало вогняною піною...

[Цигани] радилися, сперечалися, кричали.

Комиші оточали її ворожою юрмою, і шептали.

...Інколи вони з огидженням обминали сонних млявих од холоду гадюк...

Соломія нагнула комиш, і зробила хворому ложе.

...Остап освіжавсь холодною водою та змочував розпалене гарячкою чоло.

На березі було тихо і безлюдно.

Серце нило в Соломії од жалю й тривоги.

Скрізь стрічались берлоги диких звірів, вислані кунею, та сухим мохом.

...Облізла шкапина сумно схиляла голову і не рушала з місця.

Остапові зробилось весело і легко.

Не раз телята й вівці були свідками козацьких нападів або уманської різні.

Їх могли спіймати, одіслати до пана або запроторити в тюрму.

Він щохвилини мочив руку в воді та охолоджував чоло, очі, голову.

Ніч тяглась довго, безконечно.

Він кілька разів сердито, з запеклістю клацнув на Остапа зубами, крутнувсь і щез у комишах.

...Її страшне, жовте, відьомське обличчя зразу стало добрішим...

Воно котилось за ними невпинними, непереможними, веселими хвилями, золотом розсипалось по плавнях, жерло очерет, випивало воду, підпалювало небо.