Однорідні члени речення

Його там вислухали взяли на облік і запропонували повернутися до свого села і чекати відповідного розпорядження.

Господар швидко впорядкував упряж, поплескав долонею конячі морди, сів на драбину і, весело вйокнувши, поїхав назустріч синові.

Талант, характер, поведінка Ничипора мали особливі, не завжди підвладні логіці й аналізу риси.

Працював дід від ранку до смеркання і одержував від цього велике задоволення.

Та й треба було розпрягати коней, сипнути їм щось до жолоба, кинути за драбину, запорати худобу…

І такої кількості людей в різнобарв’ї костюмів, сорочок, сукенок, спідниць не зустрічав ще.

Пригадуючи ті та інші співомовки, відчуваю неабияку гордість за тих іловицьких дівчат, котрі вміли не тільки заспівати чарівливими голосами колядку щедрівку веснянку чи гаївку, а й зламати роги нечистому позбиткуватися над вепром лисом провчити пана…

Це коштувало українському елементу не тільки зусиль праці і вміння.

Його там вислухали, взяли на облік і запропонували повернутися до свого села і чекати відповідного розпорядження.

Господар швидко впорядкував упряж: поплескав долонею конячі морди, сів на драбину і, весело вйокнувши, поїхав назустріч синові.

Талант, характер, поведінка Ничипора мали особливі, не завжди підвладні логіці й аналізу риси.

Працював дід від ранку до смеркання і одержував від цього велике задоволення.

Настояні на синіх фіалках, жовтих і білих конопельках, бузковому і вишневому рясті антоновецько-іловицьких лісів і гір, ніжними пахощами дихали над моєю колискою, проганяючи від мене тіні жорстоких мар того часу…

Талант, характер, поведінка Ничипора мали особливі, не завжди підвладні логіці й аналізу риси.

Та й треба було порозпрягати коней, сипнути їм щось до жолоба, кинути за драбину, запорати худобу…

Чи мовчали вони впродовж століть у рабській покорі, чи бодай намагалися чинити опір поневолювачам?

«Маєш хлопчика…» - пульсувало у скронях, било серцем у груди, нуртувало в його крові, у кожній клітині мозку, всього його єства, відлунювало в горах, ланах і луках, заквітчаних росяних гаях, у бордовій хмарині над Довгою.

І голосно мені плакалось, і голосно засиналося в дерев’яній колисці-ліжечку, що змайстрував для мене дядько Петро.

На вильчастих гілках уздовж огорожі вишнево й срібно поблискували на сонці гладушки, глечики та інший глиняний посуд.

І стоїть на ній, вивищуючись банею над кронами високих дубів і грабів, ясенів і кленів, церква Святої Трійці.

І не стало граду-гори з іншими замками – Крем’янецьким, Стожецьким, Луцьким, Львівським…

Саме звідси побачив так виразно теплі та привітні хати під солом’яними стріхами, вкриті смарагдовим гіллям горіхів, яблунь, вишень, які звисають над димарі, сиплять під лелечі гнізда достиглі плоди свої –рум’яні, вишневі, червонобокі…

Пісні були переважно тужливими: про нещасне кохання, про сирітську долю, про тяжку підневільну працю.

Нановолітував тоді я трохи грошей, горіхів, яблук, гарбузок (сушеного гарбузового насіння) й був гордий з того, що мав уже перший свій заробіток.