Однорідні члени речення.

Гуляють хмари, сонце спить.

Теє слово всім давало то розвагу, то пораду.

Будуть дитя колисати соколи, соколи.

Про нього останнім часом ні слуху ні духу.

Перелітні пташки прощалися з садом, полем і лісом.

Осліпло темне громаддя будинків, таємничістю наповнювались парки, сквери.

Вересень причепив до свого бриля червоний кетяг калини й нитку бабиного літа.

Вечір гаптував небеса і золотом, і сріблом, і янтарем.

Усе заснуло, заснуло й горе.

Летиш і милуєшся всім: сріблястою нехворощю, лісосмугами і ворохами золотого зерна.

І маленькі діти знають: черепахи не літають.

Десь чую: скрипка в тишині своє згадала і мені розповіла про все казково.

Скрізь червоно: на небі, і на узгір'ях, і на горі.

Все зникло, наче в казці: місто, гори, поле, гай.

Бадилина, пташка, кущик - усе звикає до життя в сутінках.

Відчинили двері - вітер як дмухне, аж засвистів.

Все змішалось в одну мить і злилось докупи: і земля, й море.

Досі кожному сниться домівка колишня і лелече гніздо на дуплистій вербі.

Ні твоїх снів, ні твоїх дум нам не забути, рідний краю.

Відшелестіли лебеді і трави, остання гілка глоду обліта.

Із сивої давнини існували на землі чотири класичні доброчесності а саме: мудрість, правосуддя, помірність, стійкість.

Жито, пшениця й овес - все разом поспіло й присохло.

У нашому саду була розкішна флора: жоржини й кропива, любисток і ревінь.

Хати, дерева, поле були вкриті білою сніговою ковдрою.

За вербами кущі: калина, бузина, порічки, а то й просто верболіз.

Все навколо: дерева, птахи, люди сповнене весняної, пружної, нестримної сили.

Червонясте світло, червоний пісок летить нам у вічі.

У бункері було повно мешканців дітей, жінок, старих.

Сором, злість, досада усе разом прийшло в його голову.

Всяке птаство, як от деркачів, перепілок, куликів, курок - можна було викосити косою в траві.

Вишні, черешні, груші, сливки-угорки, тернослив, терен та дерен усе росло густими купами.

Справжній поет повинен мати своє обличчя, і почерк, і ходу.