Однорідні члени речення

За городом срібною гладінню розлився ставок за ставком верби до води похилилися за вербами на пагорбі хати біліють.

Собака стояв під грушею і не зводив з Сашка здивованих очей.

Уночі несподівано знявся північний вітер небо скоро затяглося хмарами.

Уже сонце скотилось до заходу уже степова трава лисніла червоним одлиском.

Радіють молодій обнові берези, клени, явори.

Моя мати перша в світі навчила мене любить роси, легенький ранковий туман, п’янкий любисток, м’яту, маковий цвіт, осінній город і калину.

Людина має бути не тільки здоровою, а й гарною.

Неначе човен в синім морі то виринав, то потопав.

У хаті в Мелани було як у віночку: тіняво, зелено, чисто.

Верби й верболози сіро-зеленим туманом котились по луці.

Від Батьківщини — і клич, і звага, і рання сила, й доля пізня...

Молода сила тремтить і пориває з кожної жилки стебла.

Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці, звиває собі віночок.

3 берега на берег можна добутися баржами або човнами.

Життя, немов ріка, пливе в майбутнє, у завтрашнє, у безкрає.

Понад морями пролягають тіні журби й тривоги, спогадів і снів.

На липах з’явилося свіже молоде пахуче листя.

Одшуміли над Придесенням перші весняні грози, потому настали теплі погожі дні.

Прийде пісня, мов дружна весна, шумовита рвучка голосна.

Якісь солодкі любі спогади та думки колисали його серце.

Мене весь час то палило, то морозило.

Зерно і камінь, суша і вода достойні буть зображені в картині.

Любить він такі ночі безвечірні, цю тишу і якусь таємничість у всій природі.

Над травою височіли безладно розкидані черешні, яблуні, груші.

Буди вже, ясне сонце, комашину, дерева, трави — все.

У прозорій імлі спалахували миготливі вогники: червоні, блакитні, зелені.

Тобі, народне слово, у славі й цвіті сам Бог велів перемагати й жити!

Усюди: і на вулицях, і круг стадіону, і обабіч дороги — росли молоді осокори.

Оркестр шалів, погрожував, благав, журивсь і плакав скрипок голосами, то шквалом бурі тишу розривав, то озивався десь під небесами.

Човен висувається з-під верболозу чорним клинцем, і на воду сповзає дядькова тінь.

Ось тільки в лісі туман тримається найдовше, він тут хапається за кожний виярок.

Копита відбивали чіткий ритм, і, збуджений тим ритмом, він навмисне прискорював біг.

Посаджене матір’ю насіння зійде, зацвіте, закрасується, перев’ється по всьому городі.

Він виконав роботу і хороше, і дивно водночас.

Між Гончарівною й Дігтярами вип’явся високий та обривчастий згірок із загубленою чи призабутою назвою.

Остап зірвався на рівні ноги й не пішов, а побіг далі.