СВЯТА НІЧ (заохочення до позакласного читання)
Коли мені було п'ять років, мене спіткало дуже велике горе. Сильнішого я, здається, не знала з тих пір. Померла моя бабуся. До самої своєї смерті вона проводила свої дні, сидячи в своїй кімнаті, на кутовому дивані, і розповідала нам казки.
Бабуся сиділа та розказувала — з ранку до вечора — а ми, діти, тихо сиділи біля неї і слухали. Чудове це було життя! Ніяким іншим дітям не жилося так, як нам.
Мало що збереглось у мене в пам'яті про мою бабусю. Пам'ятаю, що в неї було красиве, біле, мов сніг, волосся, що вона ходила, зовсім згорбившись, і постійно в'язала панчоху.
Ще пам'ятаю, що, закінчивши розповідати яку-небудь казку, вона звичайно клала мені на голову руку і говорила:
— І все це така ж правда, як те, що ми зараз бачимо один одного.
Про всі казки, котрі вона мені розповідала, у мене залишився лише блідий, смутний спогад. Тільки одну з них я пам'ятаю так добре, що могла б її переказати. Це маленька легенда про Христове Різдво.
Ось майже все, що я можу пригадати про свою бабусю, крім того, що я пам'ятаю краще всього, — відчуття великої втрати, коли вона покинула нас.
Я пам'ятаю той ранок, коли диван в кутку виявився порожнім і було неможливо уявити, коли ж кінчиться цей день. Цього я не забуду ніколи.
І я пам'ятаю, як казки і пісні разом з бабусею виїхали з нашого двору, укладені в довгий, чорний ящик, і ніколи більше вони не поверталися.
Щось пішло тоді з життя. Неначе назавжди замкнули двері в широкий, прекрасний, чарівний світ, в якому ми раніше вільно мандрували. І нікого не знайшлося, хто зумів би відімкнути ці двері.
Ми поступово навчилися грати в ляльки та іграшки і жити так, як всі інші діти, і могло вже здаватися, що ми більше не сумуємо за бабусею та про неї не згадуємо.
Але навіть і в цю хвилину, через сорок років, коли я сиджу і згадую легенди про Христа, в моїй пам'яті постає оповідь про Різдво Христове, про яке любила розповідати бабуся. І мені хочеться самій розповісти її.
Це було в Різдвяний святвечір, коли всі поїхали до церкви, окрім мене та бабусі. Ми були, здається, одні у всьому домі. Нас не взяли, тому що одна з нас була дуже мала, інша дуже стара. І обидві ми бідкались через те, що не можемо побувати на урочистій Службі і побачити сяйва різдвяних свічок.
І коли ми сиділи у своїй самітності, бабуся почала розповідати… (За Сельмою Лагерлеф)