Неозначено-особові речення.

Ти вже йдеш. Дорога в гори. Опадає м’яти лист. Скрипка. Вітер. Осокори. Ще повернешся колись?

День і ніч матері в узголів’ях стоять над нашим сумлінням, над мислями й долями, над тривогами нашими, нашими болями.

Мене били і називали злодієм.

Мовчи. Послухай, як говорять: мовою днів — трави. Мовою років — дерева. Мовою віків — гори.

Ні, не безсило ждати — назустріч сонцю іти.

Як є за що вмерти, то смерть не страшна...

Не вивітриться, не загине священний досвід — захищати Батьківщину.

Нас чекають, нас знають, нас люблять, нам вірять, нас ждуть.

Отак і вам зробити, друзі, треба, — сказав тоді схвильований Тарас, — землі і волі не чекайте з неба, ніхто її не виборе для вас...

І хто б не трапивсь на обійстя — своя людина чи чужа, та їй ніколи в руки вістрям не подадуть у нас ножа.

Найважче виривать бур'ян. Не вирвеш — захаращить лан.

І не чекай подяки й слави... Життя пройшовши чесну путь, щасливий будеш ти, що справи, тобою здійснені, живуть.

Веселись, моя земле, і сійся, голубій, мов шовковий бузок.

П’ятьох старшин козацьких розп’яли.

На життєві йдучи видноколи, не розтратьте найкращих чуттів. Будьте гідні рідної школи, будьте гідні своїх вчителів!

Ой, ні човна, ні порома. Ночувати мушу вдома.

Одним рятунок — смерть, а іншим — карі очі, а ще комусь — перо.

Степан: се правда, не рятуйте квітки в темниці...

Підлітки... Скільки тривог переживають матері й педагоги, вимовляючи це слово.

Неназване завжди чекає ймення.

Нам найбільше аплодували. Бо ми були свої і добре знані.

Місто, заводи і села, юних вітайте — ідуть!

Щасливі щастя не шукають.

Нас розвели дороги і роки.

У тридцять три розіп’яли Христа. Розіп’яли у тридцять третім Україну.