Навчальна робота за ГР 1 (УСНО ВЗАЄМОДІЄ) проводиться у формі АУДІЮВАННЯ (сприймання інформації на слух) на початку текстуального вивчення твору А.Ліндґрен "Пеппі Довгапанчоха".
Учитель/учителька читає уривок з розділу або пропонує учням/ученицям прослухати аудіозапис.
Після прослуховування запропонованого уривка учні/учениці відповідають на запитання до тексту. Згідно вимог до проведення аудіювання у 5 класі таких запитань 6, кожне вартує 2 бала.
***
Того лагідного надвечір'я, коли Пеппі вперше переступила поріг вілли "Хованка", Томмі й Анніки не було вдома. Вони поїхали на тиждень до своєї бабусі, а тому й гадки не мали, що в сусідньому будинку хтось оселився. Навіть коли вони, повернувшись додому, стояли біля своєї хвіртки й дивилися на вулицю, то все ще не знали, що тепер у них так близько з'явилась товаришка і їм буде з ким гратися. Вони стояли, розмірковуючи, який їм сьогодні випаде день: чи приємний, коли є чим розважитись, чи нудний, коли ніщо не спадає на думку, аж тут раптом відчинилася хвіртка з вілли "Хованка" і з неї вийшла чудна дівчинка. Томмі й Анніка зроду такої не бачили. Це вийшла на ранкову прогулянку Пеппі Довгапанчоха.
Ось який вона мала вигляд: морквяного кольору волосся, заплетене в дві цупкі кіски, що стирчали, мов палички, ніс картоплинкою, весь поцяткований ластовинням, великий рот із білими здоровими зубами. А вбрана вона була просто-таки химерно. Пеппі сама пошила собі сукенку. Сукенка мала бути блакитною, та блакитної матерії не вистачило, тому Пеппі в кількох місцях подоточувала червоні клапті. На довгі, худі ноги вона понатягала довгі панчохи — одну руду, другу чорну, а чорні черевики були рівно вдвічі довші за її ступні. (...)
Та найдужче вразило Томмі й Анніку те, що на плечі в дівчинки сиділо мавпеня. Воно було одягнене в сині штанці, жовту курточку й білий солом'яний брилик.
Пеппі рушила вулицею, однією ногою ступаючи по тротуару, а другою — по риштаку. Томмі й Анніка не зводили з неї очей, поки її було видно. За якийсь час Пеппі повернулася назад. Тепер вона вже йшла задки — щоб не тратити сили, обертаючись зайвий раз. Дійшовши до хвіртки Томмі й Анніки, Пеппі стала. Діти мовчки дивилися одне на одне. Нарешті Томмі спитав:
— Чого ти йдеш задки?
— Чого я йду задки? — перепитала Пеппі. — Хіба ми живемо не у вільній державі? Хіба не можна ходити так, як кому хочеться? А крім того, я тобі скажу, що в Єгипті всі люди так ходять, і ні для кого це не дивина.
— А звідки ти знаєш? — спитав Томмі. — Ти ж не була в Єгипті.
— Я не була в Єгипті? Овва! Затям собі: я була скрізь, об'їздила цілий світ і бачила ще й не такі дивовижі! Цікаво, щоб ти сказав, коли б я пройшла вулицею на руках, як ходять усі в Індії!
— Все це ти набрехала, — сказав Томмі.
Пеппі хвилину подумала.
— Так, набрехала, — сумно сказала вона.
— Брехати негарно, — мовила Анніка, що нарешті зважилась розтулити рота.
— Так, брехати дуже негарно, — погодилась Пеппі ще сумніше. — Але я часом забуваю це, розумієш? Та чи можна вимагати від дівчинки, в якої мама ангел, а тато — негритянський король і яка сама ціле своє життя плавала по морях, щоб вона завжди казала правду? (...) Тож коли я, бува, ненароком збрешу, вибачте мені... Але ж ми однаково можемо бути друзями, га?
— Певне! — сказав Томмі і раптом відчув, що сьогодні їм не буде нудно.