М.Енде "Нескінченна історія" (3 розділ)

кінь

кентавр

11-річний школяр

юний воїн

велетеньска стара черепаха

"Ти вже нічим не допоможеш мені, пане. Мені кінець. Ані ти, ні я не знали, що нас тут чекає. А тепер ми знаємо, чому Болота Смутку називаються саме так. Це смуток став для мене таким тягарем, де він затягує мене у трясовину, в якій я тону. Звідси мені нема вороття."

Минали дні, він їхав верхи все далі й далі, не знаючи куди, та так і не зустрівши нікого, хто міг би хоч щось йому підказати. Золотий амулет, що його він носив на шиї, впізнавали всі істоти, яких хлопець стрічав на своєму шляху, і вони виявляли йому повагу, але відповіді на його питання не знав ніхто.

То були, як йому казали, велетенські створіння — так би мовити, парубки і дівчата, — які виглядали наче кремезні стовбури дубів. Коли вони, своїм звичаєм, стояли непорушно, і справді можна було подумати, що це дерева, та так і проминути їх, ні про що не здогадуючись.

Перерва закінчилася. Хлопчик почав згадувати, який зараз буде урок. Точно, географія у пані Скуппе. На її уроках доводилося перелічувати всі річки і притоки, міста і кількість їхніх мешканців, корисні копалини і центри виробництва. Він знизав плечима і знову взявся до читання.

Крони дерев, які росли зовсім неподалік, були ще цілком зелені, проте листя дерев, розташованих трохи далі, здавалося, втратило яскравість барви і посіріло. А ще далі все здавалося якимось химерним, напівпрозорим, імлистим чи, докладніше кажучи, майже нереальним. А ще далі не було нічого, геть нічого, нічогісінько.