КР Складносурядне речення

Так по зимі приходять весни і по грозі сіяє синь.

Навколо стояла така тиша, що чути було золотий дзвін переджнивності.

Треба слову радощів додати, щоб уміло душу звеселять.

Матері все життя дивляться нам услід, вирядивши в люди.

У всіх людей є одна спільна мова - братерська любов.

Дощ пройшов(?) і Київ зеленіє.

Ще мить (?) і Дрогичинська битва загримить.

Людина створила культуру, а культура (?) людину.

Тепло було (?) й вишні цвіли рясно.

Всім серцем любіть Україну свою (?) і вічні ми будемо з нею!

Торкає пальцем вітер колосочки (?) й вони дзвенять.

Щороку вмирає трава (?) і листя з дерев облітає.

Навчися бачити життя без прикрас (?) і тобі неважко буде досягти успіху.

В орача руки чорні (?) та хліб білий.

Чимось зарадиш людині і на душі легко весь день.

Квітує жито і ячмінь колос викидає.

Чужих два слова в пісні буде і пісня вся тоді чужа!

Озвався постріл над рікою і на коня схиливсь козак.

Закінчилася злива і хмари розійшлися.

Тільки коники сюрчать та перепел іноді підпадьомкує.

І наперед не треба ворожити і за минулим плакати не варт.

Над Дніпом клубочиться задуха і пахне степом сизий деревій.

Пливе над світом осінь як медуза і мокре листя падає на брук.

Нове століття вже на видноколі і час новітню створює красу.

1

2

3

4

5

і тепло разом із собою забирало.

розкидаючи рожеві плями по піску.

ніби пірнало в безкрає море.

і накладало ніжні сліди на берег.

і надворі починало вже темніти.

Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі.

Ізвечора повітря наче стикувалось од холоду, а гуси ховали червоні дзьоби під крила.

Або сина його виженуть із гімназії, не давши йому докінчити курсу, або нехай він, батько, висіче сина різками таки тут, у Полтаві в гімназії.

Відлога була чомусь закинута за спину, і сніг помалу забілював боброву шапку козака

А пісок дедалі сипучіший, і мотоцикл з льоту раз у раз шугає в нього.

Ви побачите сонячно розтрушений на снігу ліщиновий цвіт, а під снігом почуєте зненацька якийсь схлип.

А за вікном то хмарилось, то зрідка зблискував промінь неяскравого сонця.

Традиційної охайності української садиби ми ще не втратили, та ця хатина прямо-таки випромінювала дбайливість господаря.

Коні пірнули в кам'яний холод брами і вершники опинилися у вузькому лабіринті кривих завулків та вулиць.

Чи не було в городі людей, чи вже так безпечно вони почувалися, заховані в найглибші глибини зеленого дивосвіту?

І день догорів і сонце, пірнуло у море.

Як довго ждали ми своєї сили волі слова і ось воно співа, бринить.

Віраж через останню кучугуру і ось вам море.

Віраж через останню кучугуру - і ось вам море.

Віраж через останню кучугуру, і ось вам море.

Віраж через останню кучугуру і - ось вам море.

Тепер йому захотілося спокойно напитись, і він пішов по сизій косі до затоки.

Вода у неглибокому колодязі виявилася справді смачною, і нікуди вже далі од цієї хатинки й колодязя мені не хотілося.

З дерева зірвалася грушка, застрибала по гіллі, упала на кореневище, і знову благословенна тиша.

А тепер уже й полігона нема, безмежні степові простори нині вільно відкритті для чабанських отар.

Тоді вона часто хворіла, і йому хотілося добути для неї сухого повітря, сонця, запашного літа.