(Копія) ССР

Латаття ніжилося в озера, хитали ряску карасі

На вечірньому небі потьманіли й щезли сріблясті зірки.

Національна своєрідність зближує нації, а не роз'єднує їх.

Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки.

Хто своє носить, той чужого не просить.

Удосвіта знову загули на морозі сосни І кричали півні на горищах.

Тут кажуть уночі горять вогні болотні ЧИ світяться корчі зотліли до трухи.

Зрідка тут пробіжить заєць АБО спиниться на кручі вовк.

В одну мить розсунувся простір І стали ближчими зорі.

На сизих луках скошено траву І літо буйне в береги ввійшло.

Ну хто не грав його І хто не слухав?

Десь коні ржуть І глухо грають сурми.

У полі сонце І в селі все залито гарячим сяйвом.

Без Слова немає обнови І часу мертвіє відлік.

Уже червоніють помідори І ходить осінь по траві.

Знову яблуні цвітуть І лунає знайомий мотив.

Уночі спадали хмари куряви І затихав Путивль.

Знов зустріча земля годину літню І дерево пахучо зацвіта.

Під стріху вигнався соняшник І кучеряві паничі по ньому в'ються.

Де-не-де біля вирв сивіє безводний полин АБО кущиться пахучий чебрець.

Тільки коники сюрчать та перепел іноді підпалює.

І наперед не треба ворожити і за минулим плакати не варт.

Над Дніпром клубочиться задуха і пахне степом сизий деревій.

Пливе над світом осінь як медуза і мокре листя падає на брук.

Нове століття вже на видноколі і час новітню створює красу.

Хай наше слово не вмирає і наша правда хай живе!

І журиться вікнами наша хатина і шепче задумлений сад.

Лиш храм збудуй а люди в нього прийдуть.

Танула сиза мла й у первісній величі сходило сонце.

Гроза пройшла і грім ударив десь збоку.

Козацький вітер вишмагає душу і я у ніжність ледве добреду.

Лиш гул від копит степом котився та хліба шелестіли.

А вже весна і знову серця щем і знову надія мертва оживає.

А літо йде полями і гаями і вітер віє і цвіте блакить.

Реве Дніпро й лани широкополі медами пахнуть колосом шумлять.

Не сплять лиш цвіркуни і фонтан та клапа очима-зорями небо.

Чи то мені здається чи то справді свист тихшає?

Під вечір стихли голоси й засяяли в небесах зорі.

А гуси знов ґелкочуть на озерах і пахнуть медом плавні навесні.

Або розумне казать або зовсім мовчать.

Тепло було й вишні цвіли рясно.

Заснули доли і полонина в тиші спить.

Ураз труснуло все світобудову і тиша впала на свічадо плес.

Ясно ще осіннє сонце сяє та холодом осіннім вже в повітрі потягає.

Чи то мій сон чи просто чорна магія чола.

Микола направив струни повів смичком і жалібна пісня розляглася по хаті.

На яру стояло чималеньке село і посеред села біліла невеличка нова церка.

Проходять покоління по землі та кожне творчий слід свій залишає.

Зустрілись двоє пізно по зимі та вже на скронях паморозь зимова.

Чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум'ям згорю.

Чимось зарадиш людині і на душі легко весь день.

Чужих два слова в пісні буде і пісня вся тоді чужа!

Озвався постріл над рікою і на коня схиливсь козак.

Закінчилася злива і хмари розійшлися.

Квітує жито і ячмінь колос викидає.

Пройшла гроза і ніч промчала.

Глянуть не встигнеш і вік промайне.

Зросли заводи і міста і відступили хащі.

Дунув вітер понад степом і сліду не стало.

1

2

3

4

5

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки та вже, крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже, крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти, ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже, крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже, крута і непокірна ти випросталася для волі.

Безконечні стежки скриті, інтимні, наче для самих близьких,водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі та хлюпають ними аж у краї неба.

Безконечні стежки, скриті інтимні, наче для самих близьких,водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі та хлюпають ними аж у краї неба.

Безконечні стежки, скриті, інтимні наче для самих близьких,водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі та хлюпають ними аж у краї неба.

Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі та хлюпають ними аж у краї неба.

Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі та хлюпають ними аж у краї неба.

Чумацький віз тихо рипить піді мною а в синім небі Чумацький шлях показує дорогу.

Кам'яні баби стояли на курганах і сліпо дивились у далечінь та ще високо в небі шгали орли шукаючи нової поживи.

То по полю б я хотів чорним вирохом летіти то мавок серед лісів я б ловив на зойк трембіти.

Дерево стояло ще голе однак на вітах його вже починалося пташине життя.

Шаблю вибито з рук але із серця не вибито дух волі й жадання краси!