(Копія) Складнопідрядне речення

В яру шуміли верби густим, затишно-рівним співом, і бадьоро гомоніли на горі дуби.

Як усе-таки добре, що природа відроджується, зацвітає.

Осінній день короткий, але сьогодні він згасав надто повільно.

Нарешті запалили свічку, та вітер одразу її погасив.

Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа?

Часом можна вимовить пейзажем те, для чого слів нема людських.

Для кожної людини центр землі - це те місце, де вона живе.

Тільки те дерево може жити, розвиватись, зеленіти і давати плоди, яке глибоко пустило своє коріння в землю і в той же час зметнуло буйну крону в небеса.

Я люблю, як, буває, осінню пахне яблуками в хаті.

Чимало смутку осені позичив цей день, що вийшов на дорогу ранню.

Вабить знов мене Чумацький Шлях, що осінні перетнув сузір'я.

Люблю похмурі дні, коли сизі хмари ледь пробиваються крізь проміння золоте.

Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа?

Якби я турбувався лиш про себе, вже б онімів давно від самоти.

Все, що відбувається у світі природи, має свій смисл.

Ви чули, як плачуть тополі, гілки простягаючи голі?

Як тільки ударить перший промінь сонця в мури, вони спалахнуть золотим пожаром.

Місяць, підводячись вгору, пірнає в загустілу хмару, так що видніється лише срібний край.

Вабить знов мене Чумацький Шлях, що осінні перетнув сузір'я.

Якби я турбувався лиш про себе, вже б онімів давно від самоти.

Люблю, коли напне весняний ранок понад тобою срібні небеса.

Ви чули, як плачуть тополі, гілки простягаючи голі.

Під голубими свіжими грудочками землі чорніло старе химерне письмо, яким тепер не пишуть до людей.

Зорі галактик із глибин всесвіту цілу ніч прислухаються, як зачіплянські коники цвірчать.

Біжить стежина в сад у зарості малини, яка дозріла вже і запахом п'янить.

Ніколи не знаєш, що подарує берегові розхитаний і розскриплений парпоплав.

Благословенна тиша стояла над волошковим засніженим світом, що на невиданих решетах пересівав світло й підтемінь.

Серпневе сонце стирало бруд з білих хаток, мережило чорні шляхи, що гналися в поле.

А тепер у серці щось тремтить і гріє, як тремтить на сонці гілка золота.

Усі дороги й стежки його життя, перепелітаючись, звідусіль поспішали до сьогоднішньої днини, як поспішає гаряча кров до серця.

Темнота вужчала, ніби самі гори змикалися над головою.

Повітря було таке п'янке й повне щебетання, що мимохіть бажалось руху, крику, реготу.

Там, де зорі сяють з-за гори, над водою гнуться явори.

Де творчості немає, там і життя нема.

Навіть тоді, як людина згорить, совість людини продовжує жить.

Ніколи не знаєш, що подарує берегові розхитаний і розскриплений пароплав.

Вони так на землі робили, ніби мали роботу за щастя.

Вони так на землі сміялись, мов минали їх всі напасті.

Вони так на землі співали, що каміння спливало воском.

В променях згасаючого сонця гречка золотилась, ніби й справді її хтось залив медом і розтопленою вощиною.

Видно далеко і чути навколо, ніби зникли всі кордони.

Показався місяць з-за гори - повний, червоний, неначе в бані паривсь.

Якби оті проміння золоті у струни чарами якими обернути, я б з них зробила золотую арфу.

Темно, душно, парно, як буває душно і парно літньої ночі перед дощем.

Темно, душно, парно, як буває душно і парно літньої ночі перед дощем.

Замки завжди на горі стоять, бо так величніше і неприступніш.

Загинув би, напевно, люд нещасний, якби погасла та маленька іскра любові братньої.

Як не буде птахів, то і людське серце стане черствим.