(Копія) Головні члени речення. Види присудків

Сперечатись з Гомером – справа марна.

А діти – мов букети піднебесні.

Ти, бачу, гайдамакам був би рад.

Отари сірих хмар лежать безрушно й сонно.

Поговорили на раді та й розійшлись, забули.

На Січ почали вчащати посли від турка.

Давнє золото було розміняно на мідяки дрібних, а інколи й приватних починань.

Турки рідко користались із рушниць.

Суха морська трава може шелестіти під ногами.

Село стоїть у всій своїй одвічній красі, душевній просвітленості.

Нам треба триматись разом.

На Великдень перший раз зозуля може закувати.

Подруга хоче їхати відпочивати в Крим.

Ясне сонце підіймалось десь далеко за лісом (Панас Мирний).

Книги — морська глибина: хто в них пірне аж до дна, той, хоч і труду мав досить, дивнії перли виносить (І. Франко).

Сонце було ласкавим до води, дерев, квітів і дівочої краси (М. Стельмах).

Над крутою стежкою співучою йшла, як пісня, дівчина, юністю заквітчана (І. Нехода).

Україні, її люду хочу я служити (П. Тичина).

Небо на сході стало світліти (М. Коцюбинський).

Поезія — це праця зрима, думка смілої весни (М. Рильський).

Напровесні вовчі зграї ставали дедалі нахабнішими (З. Тулуб).

Хмари починають темніти, стають синьо-чорні.

Намотати на вус – означає добре запам’ятати.

Ой три шляхи широкії докупи зійшлися.

Щире кохання – то великий скарб.