(Копія) Головні члени речення

На помальованому зеленою фарбою возі серед дорожніх клунків сиділо троє молодих хлопців.

Міцно стоїть купка завзятих чумаків.

Ми з Стасиком часто ходили гуляти.

Два третього не чекають, а четвертого не питають.

Василько з батьком підійшли до ялинки.

Чумацький Шлях освічує дорогу від Криму до Києва.

Крізь щілину пробивається кілька сонячних променів.

Кілька парубків скочило до танцю, потягши за собою дівчат.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином.

Стежкою наближалися дві молодиці.

Хвилею зеленою здіймається навесні Батиєва гора.

П'ятірка сивих плотарів сиділа в тінях яворів.

Тут ми з Піратом і кинулись до моркви.

Усі ми прагнемо красу природи осягнуть.

Багряне сонце сутінню лісною у просвіт хмар показує кіно.

Твоє життя - то зорі світанкові, то сонце у негоду, дощ у спеку.

Десятки шкіл розпочали навчальний рік у нових приміщеннях.

Кожен з нас любов свою зберіг від зради, від зневаги і від смерті.

Чорне море омиває Кримський півострів.

Ой три шляхи широкії докупи зійшлися.

Перекладати Пушкіна – потрійне щастя: щастя відкриття, щастя творення і щастя душевного та духовного збагачення.

Хіба моїх не треба слів палких?

Нікому ще не вдалося повернути втраченого часу.

Вчимось добиратись до схованих істин, печерою йти у незнану історію.

Не можна бути справжнім математиком, не будучи трохи поетом.

Визволені не можуть забути своїх визволителів.

Усмішкою дитячої фортуни було для нас потрапити в той дім.

І залишився стояти дуб на злість усім вітрам і грозам.

Буде змушений упасти мертвим хижий птах.

Починає світати за лісом червоною барвою.

Ми нічого спинити не в силі.

Сідати за стайню збирається сонце.

Намотати на вус - означає добре запам'ятати.

Іти мені додому неблизький світ.

Стати хліборобом радили мені з дитинства.

Сірий кіт на призьбі біля хати шукає в тихих снах минулі дні.

Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста.

Над синім бором в рудих корчах мела-крутила крута зима.

Малі озерця блискають незлісно, колише хмара втомлені громи.

Багряне сонне сутінню лісною у просвіт хмар показує кіно.

Циферблат годинника на розі хуртовини снігом замело.

Нещадний грудень з рук обох кладе на шлях замети сизі.

Суворий грудень зачинає заспів на довгі ночі, сизі холоди.

Вище всякої в світі краси - ніжна вдячність людської сльози.

А зоря вже кладе свій провісницький перст на далеку невидиму віху.

О, якби-то старість знову стала юністю, братове!

Жити щасливо мусить кожна людина.

Гей, народе! Будеш жити!

Ми – атомні заложники прогресу.

Сонце не могло пробитися крізь вікові дерева.

Море було безбарвне, аж чорне.

Гірські печери ще затоплені водою.

Будуть тебе кликать у сади зелені хлопців чорночубих диво-наречені.

Щиpe кохання не вкрите серпанками.

Грудневі дерева стоять голі.

Вести всі роботи з дотриманням графіка - золоте правило.

Найбільша наша турбота - виробити спільні рекомендації.

Гарним був Київ цього свіжого осіннього ранку.

Передавати досвід молодим - найбільше щастя.

О вісімнадцятій тридцять будь обов'язково вдома.

Мені до смерті отчий край здаватиметься раєм.

Ти тільки б’єш байдики та гав ловиш.

Ти будеш до скону ходити стежками дитинства свого.

Я пішов вздовж берега шукати перевозу.

Можна жить, а можна існувати.

Картинками старих дитячих книг здається далеч.

На крутосхилах срібної дніпровості сідлає вічність чорного коня.

Почав жевріти схід сонця.

Лежить під небом, чистим і високим, холодний степ моєї самоти.

Немає моря глибшого, ніж час.

Будить спогад давня пісня, пада в трави і зника.

Художник щоразу все мусить відкривати заново.

Сорок вісім могутніх струменів злилися в один велетенський водоспад.

А три покоління селянського дому вмістились на знімках старого альбому.

Благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті!

У містах земля одягнена в камінь і залізо.

Гомоніти з великим начальством було для мене втіхою.

У справедливих армій доля завжди прекрасна.

На гіллі рясному цвіт немов сніжинки.

Горобці в піску сипкому - ніби діти у ставку.

Ліс стояв розхристаний, спустошений і дикий.

Золоточубий вересень прийшов позолотити дерева.

Життя стає радістю для кожного у рідному краю.

Хмари починають темніти, стають синьо-чорні.

Боятися смерті на світі не жити.

Заміж вийти - не дощову погоду пересидіти.

А ось тепер будемо вечеряти всі разом.

Любить людей мене навчила мати.

Моє серце прагне буять на просторі!

На дніпровській долині ромашка побита зів'яла.

Погляд у матусі ніжний, лагідний.

Це не те, що треба.

Терпіння ключ від заповітної мрії.

Яка щедра і неповторна рідна земля!

Для дурнів закон не писаний.

Боротися за правду значить для правди працювати.

Моє серце засіяне поле, на якому брунькуються вперше ще не бачені квіти ніколи.

Горе не біда.

Тільки духовне багатство то справжній скарб.

І наша ученість, добром не підкута, то лжа єсть прелюта.

Усе геніальне просте.

Собор як свіча.

Мова не полова.

Мова одяг думок.

Ти втілення добра.

Книги морська глибина.

Сини як зима і літо.

Кохання не іграшка.

Усі дерева вкриті інеєм.

Квітки конвалії найніжніші.

Усі ми не в тім'я биті.

У ці дні ранки тепліші.

Літні канікули улюблена пора.

Черешні в нашому саду розкішні.

Краса Дніпра оспівана в піснях.

«Віють вітри ...» за жанром пісня.

Життя прожити не поле перейти.

Сміле слово то наші гармати.

Шість і чотири десять.

Поле як море.